Останні коментарі міста Київ:

Не "маленький яхт-клубик" а учебная секция парусного спорта. Из всего перечисленного в основном Оптимисты и Лучи ходят. Яменко больше одиночками любит заниматся.

2009

Тут літають гелікоптери.

На мапі 1700 року Володарка зазначена як хутір.

тут я прожив 5 років ;))

Автостоянка №36

Справжня Українська церква

Від цієї залізниці відходить гілка, що була прокладена через хотівський ліс на південний захід повз давні кургани (могили), а потім повертала на південь і по сучасній лісополосі повз ДОТ № 160 виходила до решток віадуку у Кременищі.

Розташовані на початку дороги від адмінспоруд до об'єкту (титулу) № 4. Ця дорога була побудована через суцільне болото в'язнями ГУЛАГу у 30-х роках ХХ ст. Далі, там де зараз тунель під Дніпропетровським шосе, з'єднувалась із старим обухівським шляхом і через сучасний Південний Пирогів (в той час цього села не було) підходила до будівництва тунелю. Саме призначення тунелю досить суперечливе. Але те, з яким розмахом велося будівництво і свідчення про те, що це була певна ланка величезного, небаченого на той час будівельного задуму побічно підтверджує здогад про те, що це мало бути сховище для потягів або бронепотягів. Коли вже розсекретять документи про це будівництво? Здається вони у Москві, інакше щось би вже просочилося до Інтернету або до медіа. Над усім цим будівництвом височіє похмура постать Героя Соціалістичної праці Баренбойма Ісака Юлісовича. Адже ще за його життя було заявлено, що на цьому будівництві були задіяні тільки вільнонаймані робітники, але останні дані свідчать про те, що навіть інженерно-технічні працівники були в'язнями. До цього ще приклав руку і Микита Сергійович Хрущов - безпосередній партійний керівник будівництва і в той же час головний винуватець сотень тисяч розстріляних і запроторених до ГУЛАГу безвинних людей. Так що роботи для дослідників і краєзнавців непочатий край. Спочатку ця дорога була викладена, як дорожнє покриття, залізничними шпалами. Після війни полонені фріци вимостили її камінням.

На південно-західній околиці села на панівній висоті на початку серпня 1941 року були розташовані позиції першого батальону капітана Сімкіна з батареєю 76 мм гармат, 5-ї повітряно-десантної бригади (тоді ще полковника) Родимцева, 147-ї стрілецької дивізії полковника Потєхіна. А також тимчасово приданий взвод 45 мм протитанкових гармат. На даному відрізку оборони під час нічного бою радянські воювали з радянськими. З району КиУРу, що був захоплений на той час німцями, через Хотів-Феофанію пробивалась з оточення якась радянська частина (можливо окремі групи солдат згуртовані в тимчасову частину). Ну а далі, слово генералу - "Отут ми і вирішили приготувати гітлерівцям достойну зустріч. Командир дивізії Сава Потєхін від розвідників знав, що 13 серпня вранці противник почне у смузі нашої бригади наступ, тому він наказав мені тимчасово перейти до оборони, добре окопатися, організувати систему загороджувального вогню з усіх видів зброї. Для зміцнення протитанкової оборони він обіцяв надвечір надіслати взвод 45-мм гармат. Одержавши ряд вказівок, я вирішив вишикувати бойовий порядок бригади в два ешелони, видливши значний резерв. На дорожньому напрямі Пирогів - Київ залишався перший батальйон капітана Іллі Сімкіна. Цей батальйон вже мав досвід майже безперервного чотириденного бою. Його я зміцнив двома 76-мм гарматами...З 1-го батальйону...доповіли, що всі атаки німців відбиті. Особливо сильний бій розгорівся на правому фланзі батальйону. Гітлерівці кілька разів кидались атакувати і відповзали, залишаючи на полі бою десятки вбитих і поранених. Окремим групам німецьких солдатів вдалось прорватись за передній край оборони на лівому фланзі батальйону. Ці групи були відразу ж і знищені контратаками наших десантників". Так от, очевидці розповідали, що схили фефанієвської гори (на той час, вона була набагато крутіша) були встелені тілами загиблих радянських воїнів. Жодного німця у тому бою не було та і не могло бути. По-перше вищезгаданий "бій" відбувся не 13 вранці, а 6 серпня 1941 року вночі. І вже 10 серпня це був для німців глибокий тил. По-друге, німці відійшли на цей рубіж і створили оборону лише після того як останні підрозділи 13-ї танкової дивізії з цього рубежу таємно вирушили на південь (навіть виникла версія про захоплення позиції німцями, насправді вони використали вже готове). А це була вже друга декада серпня. Точна дата невідома, оскільки дивізія передислоковувалась поступово - підрозділ за підрозділом. До речі, відомо, що капітан Сімкін загинув, але де? Можливо це трапилось саме тут. Після війни тут була молочна ферма відділення № 2 радгоспу "Хотівський". Навколо ферми розкішний сад. Зараз залишилася тільки водогінна башта.

Вкуснее только пицца из Оливы (на мой вкус), и конечно же итальянская!

Подальші дослідження археологу Кубишеву були заборонені тоді ж, у 60-ті. Це пов'язано з тим прадавнім цвинтарем, що він його почав шурфувати. Справа в тому, що у поверхневому шарі були виявлені свіжі поховання 30-х - 50-х років, але на поверхні ніяк не позначені. Від колишнього табору ГУЛАГу, а згодом табору військовополонених німців у березовому гаю, до цього цвинтаря прокладена досить накатана дорога, яка тут і закінчується.

На півдні, через дорогу, межує з колишнім німецьким концтабором для німців-військовослужбовців. Мало, що відомо про цей концтабір. Тут відбували покарання (каторжні роботи) військовослужбовці - німці, що були засуджені німецьким військовим трибуналом на протязі 1941-1943 років. Самі німці не вважали його секретним об'єктом, тому в ті роки кияни неодноразово бачили цих каторжників у кайданах, що їх перевозили у відкритих вантажівках. Та і мешканці Голосіївки (так називали місцевість над Дідоровкою - там було з десяток хатин) бачили їх неодноразово. Охороняли їх дуже ретельно, як казали місцеві - солдати з бляхами на грудях. Хто були ці каторжники і за що відбували покарання? Крім того у західному кутку цієї площини до революції була невеличка церква, але її зруйнували ще до революції! Чому? І ще, у вересні 1941 року тут проводилися перші розстріли на території Києва. Ще до Бабиного Яру. Тут взагалі якесь утаємничине місце.

Розташований на дорозі від адмінспоруд до об'єкту (титулу) № 4. Ця дорога була побудована через суцільне болото в'язнями ГУЛАГу у 30-х роках ХХ ст. Далі, там де зараз тунель під Дніпропетровським шосе, з'єднувалась із старим обухівським шляхом і через сучасний Південний Пирогів (в той час цього села не було) підходила до будівництва тунелю. Саме призначення тунелю досить суперечливе. Але те, з яким розмахом велося будівництво і свідчення про те, що це була певна ланка величезного, небаченого на той час будівельного задуму побічно підтверджує здогад про те, що це мало бути сховище для потягів або бронепотягів. Коли вже розсекретять документи про це будівництво? Здається вони у Москві, інакше щось би вже просочилося до Інтернету або до медіа. Над усім цим будівництвом височіє похмура постать Героя Соціалістичної праці Баренбойма Ісака Юлісовича. Адже ще за його життя було заявлено, що на цьому будівництві були задіяні тільки вільнонаймані робітники, але останні дані свідчать про те, що навіть інженерно-технічні працівники були в'язнями. До цього ще приклав руку і Микита Сергійович Хрущов - безпосередній партійний керівник будівництва і в той же час головний винуватець сотень тисяч розстріляних і запроторених до ГУЛАГу безвинних людей. Так що роботи для дослідників і краєзнавців непочатий край. Спочатку ця дорога була викладена, як дорожнє покриття, залізничними шпалами. Після війни полонені фріци вимостили її камінням.

Через р.Віту на північний захід в сторону хотівського скіфського городища і на північ до Феофанієвського урочища збереглися залишки валів древнього городища, яке можливо існувало в комплексі з Хотівським скіфським городищем. Швидше за все, якщо саме хотівське скіфське городище було "дитинцем" (умовно), то прилеглі території заселяли "городяни" (також умовна назва). Звісно, що оборонні споруди тут були значно слабші і не розраховані на довготривале протистояння, як у дитинці. Але тут цікаво інше, а саме розташування цих валів. Усі вони крім двох оперезуючих, йдуть 5 рядами уздовж заплави р.Віти. Тобто найбільшу небезпеку мешканці чекали із сторони річки. Це не дивно, зважаючи на те, що в ті часи р.Віта була судноплавною і одна з проток древнього Дніпра підходила впритул до гір, що височіють над річкою. Давні городяни остерігалися "десанту"! До речі, тут вже з'явилися стовпчики розмітки на ділянки. Незабаром ця незаймана місцина зникне назавжди. Ну що ж, все одно вся ця місцина просякнута тритієм - радіоактивною речовиною т.зв. "важкою водою", після аварії на смітнику радіоактивних залишків "Радон". Більш детальніше див. місце "Радон" - могильник радіоактивних відходів (Київ)"

Ця залізниця розташована майже у самому центрі урочища Серякового. Чи не пов’язана дана назва з легендою про скіфського князя Сіряка, який заснував Хотівське скіфське городище ? у 1502 році урочище належало Семену Тресскові, з 1575 року - Марку Поплавському. Незабаром цю місцевість придбав намісник Київського воєводи князь Матвій Воронецький і дружина його Анастасія Гулевичовна. З 1588 року після майже сторічної судової тяганини з усіма вищезгаданими власниками, Києво-Печерська Лавра нарешті виміняла це урочище в останнього землевласника Воронецького на с.Ходосівку.

Маю дуже рідкісну світлину із зображенням німецьких зольдатів 99-ї ЛПД на лівому березі Дніпра вже 6 серпня 1941 року. Шкода, що немає місця де її тут розташувати. Все забито іншими (до речі, дуже цікавими) світлинами. Але я знайшов вихід – роташував поруч у місці, що має назву - "Десь тут руїни старого металевого місточка (Київ)".

З заходу межує з урочищем Володарка. Ще 40 років тому це урочище займало набагато більшу площу. Воно тягнулося на схід через теперішню Чапаєвку і зливалося з Конча-Заспою. Також і південний Пирогів межував з Володаркою. Залишилася незайманою тільки болотиста частина урочища у заплаві р.Віти. Восени там сила-силенна грибів, особливо опеньок. Церковщина з півдня також раніше межувала з Володаркою. Її іноді навіть називають Володаркою.