Останні коментарі міста Київ:

Деце

На данный момент заброшенно

люк ведущий на крышу заварен

виглядає занедбаним

Дата будівлі: 1962

Дата будівлі: 1960

2026, кінець березня - досі стоїть !

Я даже знаю кем)

https://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=8445.0

Дитячий майданчик НВК "Пізнайко" Часткого зруйнований в серпні 2025 року після влучання БПЛА чи КР

Тут діє Українсько-данський молодіжний дім https://ua.theyouthhouse.org/molodizhnii-dim-u-kijevi

Не схоже на школу. Нагадує змагальний майданчик. Хтось знає точно, що це мало бути?

Нова Пошта, Відділення 13

Вже нема

Житловий будинок, 1876 Нижній Вал, 7 Двоповерховий, цегляний. Симетричну композицію головного фасаду підкреслено ритмічно розподіленими капелюрованими пілястрами. Вікна прямокутні, з лиштвами, прикрашені прямокутними підвіконними нішами, на другому поверсі – з підвіконними тягами та плоскими сандриками. Одне вікно на другому поверсі й двері до крамниць на першому закладено. Ліворуч – проїзд па подвір'я з лучковою перемичкою. Фасад поділено міжповерховим карнизним поясом та завершено карнизом. Передбачені проектом у центрі другого поверху широкий балкон на два прорізи й прямокутні парапети на даху відсутні. Дах двосхилий. Планування секційно-анфіладне. На поч. 20 ст. в будинку містилися трактир М. Кілессо, перукарня, бакалійні крамниці, майстерня з ремонту годинників. Тепер – палітурна майстерня

Садиба 1875—1913, в якій містилася гімназія Степовича А. І. Ярославів Вал, 33 1871 земельну ділянку, майже половину якої займали залишки фортечних земляних валів, придбав у міста «вейсенштейнський громадянин», купець ї гільдії Ф. Міхельсон. 17 жовтня 1874, коли садиба належала колезькому секретареві А. фон ден Брінкену, за-тверджено проект цегляного двоповерхового флігеля (з півповерхом), побудованого 1875 на лівій межі ділянки зі значним відступом від червоної лінії. Того ж року садибу придбав київський купець М. Гребень, який 7 жовтня отримав дозвіл на спорудження триповерхового (двоповерхового на цокольному півповерсі) цегляного будинку й флігеля для розміщення столярної майстерні. Підписку про нагляд за будівництвом надав арх. В. Ніколаєв. 1879 до головного будинку (№ 33) праворуч зроблено двоповерхову прибудову за проектом арх. В. Ніколаєва, затвердженим у жовтні 1878. Після добудови головний будинок з центральним проїздом у двір зайняв увесь фронт садиби. 1882 за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва споруджено двоповерховий на півповерсі флігель (№ 33-б) у другому ряді забудови на лівій межі ділянки, який реалізовано на половину запроектованого об'єму. 1887 на правій межі ділянки до головного будинку з тилу прибудовано триповерховий з підвалом об'єм за проектом і під наглядом арх. В. Ніко-лаєва (становить частину наявного флігеля № 33-в). 1891, окрім згаданих споруд у глибині садиби стояли ще чотири цегляні й дерев'яні одно-, двоповерхові будівлі. У період 1895—98 на головному будинку зведено третій поверх, де розмістилося дві квартири на 16 кімнат. 1899 завершено будівництво флігеля-глаголя (№ 33-в) на правій межі ділянки та надбудову двох поверхів на флігелі (№ 33-б) з протилежного боку двору. В квітні 1902 садиба перейшла від М. Гребеня у володіння Київського міського кредитного товариства, в якого 16 травня того ж року її купив В. Слотівинський. 1904 частину приміщень займало військове відомство — управління начальника артилерії 9-го армійського корпуса, штаб 21-го армійського корпуса та інтендантські управління обох корпусів. З 1 травня 1907 до кін. лютого 1914 власницею садиби була І.-В. Мазаракі. 1913 розібрано двоповерховий цегляний флігель на лівій та тильній межах ділянки й зведено нові господарські споруди (№ 33-г). 28 лютого 1914 садибу купила М. Крижановська, яка, ймовірно, була її останньою власницею. У кін. грудня 1917 всі приміщення з майном у них реквізовано для 1-го самокатного (велосипедного) полку Української Народної Республіки. 28 січня 1918 полк демобілізувався. 30 січня всі приміщення зайняв штаб 2-ї Східної армії (більшовицький) і розмістив тут 15-у автомобільну роту. Навантаження від автотехніки призвело до просідання бруківки у дворі, виходу з ладу каналізації й виникнення тріщин у зовнішній стіні та сходовому майданчику лівого флігеля (№ 33-б). Станом на 3 березня 1918 квартири № 7, 21, 26 і 28, гаражі, автомобільні майстерні, кузню та льохи найняв «до закінчення війни» Південно-західний обласний земельний комітет допомоги хворим та пораненим воїнам. У радянський час у націоналізованому будинку містилися різні установи, зокрема, у повоєнний час — Укоопспілка (до переїзду на вул. Хрещатик, 7). Головний будинок, 1876—79, (№ 33). Tрипoверхoвий на цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані П-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий (на бічних крилах — од-носхилий) по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція центральноосьова, дисиметрична. Центральну та крайні бічні віконні осі виділено розкріповками, увінчаними фігурними аттиками з лучковими фронтонами над півциркульними прорізами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками першого—другого і здвоєними пілястрами третього поверхів. Стіну завершує профільований карниз, під яким у фризі чергуються кронштейни та фільонки з орнаментальним ліпленим заповненням. Прямокутні віконні прорізи облямовано профільованими лиштвами, на першому та третьому поверхах акцентовано рельєфними замковими каменями, на другому — увінчано дугоподібними сандриками з раменцями. Прямокутний отвір входу розміщено на центральній осі, праворуч від нього — лучкову арку проїзду, прикрашену замковим каменем. Два ряди балконів з ажурними металевими огорожами на четвертій та десятій осях доповнюють виразну пластику фасаду. Флігель, 1882, 1899 (№ 33-б). У глибині ділянки паралельно вулиці. Чотириповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, у плані наближений до прямокутника. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Фасади оформлено у цегляному стилі. Звернений у бік вулиці головний фасад має ритмічну побудову, підкреслену лопатками у простінках прямокутних вікон. Крайню вісь з правого боку виявлено розкріповкою, в якій влаштовано обладнаний бляшаним піддашком прямокутний отвір входу з великою квадратною фрамугою над ним. По горизонталі стіну членують підвіконні та міжповерхові гурти з орнаментальними поясами над другим і третім поверхами. Віконні прорізи облямовано лиштвами та прикрашено замковими каменями на першому й другому поверхах і підвіконними фільонками на другому й четвертому. Майже глухий торцевий фасад розкреслено пласкими лопатками, горизонтальними гуртами та смугами цегляного орнаменту. Флігель, 1887, 1899 (№ 33-в). На бічній межі ділянки, торцем прилягає до головного будинку. Tрипoверхoвий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана. В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю класицизм. Композиція асиметрична. Рустований перший поверх трактовано як високий цоколь і відокремлено профільованим карнизом, на який спираються наріжні рустовані лопатки. Зміщена праворуч триосьова розкріповка завершена трикутним фронтоном. У тимпані — пів-циркульне горищне віконце, плаский архівольт якого прикрашає замковий камінь. Вінцевий профільований карниз із дентикулами підкреслено виконаним у цеглі орнаментальним фризом. Прорізану широкими прямокутними вікнами стіну членують міжповерховий та підвіконні гурти. Облямовані лиштвами вікна на другому поверсі прикрашено рельєфними замковими каменями та підвіконними фільонками, на першому — замковими каменями. В огородженні даху — ажурні ґрати. 1906—19 частину приміщень винаймала приватна чоловіча гімназія А. Степовича, який жив у цьому ж будинку. Степович Андроник Іоанникійович (справж. — Степанов; літературний псевдонім — Дудка-Степович; 1856— 1936) — літературознавець, етнограф, історик, перекладач, педагог; випускник (1875) і директор (1893—1906) Колегії Павла Ґалаґана, редактор її «Ежегодника» (з 1894), співробітник журналу «Киевская старина», професор славістики київського Вищого інституту народної освіти (1920—24), член-співробітник музичної секції мистецького відділу Інституту української наукової мови ВУАН (з 1926). Одночасно — приват-доцент кафедри слов'янських літератур університету (1895—1917), викладач Вищих жіночих курсів (1909—13). Вивчав слов'янську літературу, українську етнографію, історію Колегії Павла Ґалаґана. 1910—13 — у навчальному закладі працював Сушицький Феоктист Петрович (1883—1920) — літературознавець, приват-доцент Університету св. Володимира (з 1907), один із засновників і професор Українського народного університету в Києві, Української науково-педагогічної академії (1917—18), ректор і професор Українського державного університету в Києві, керівник археографічної комісії УАН (1918—19). Викладав у гімназії російську словесність, 1913 — психологію. Тепер у садибі міститься КП «Київ-пастранс»

Олександрівський Дитячий Притулок, 1899—1900 Овруцька, 2 (Білоруська, 40) Заснований Київським губернським попечительством дитячих притулків, названий на честь російського імператора Олександра ІІ. Первісно містився на Печерську. Новий комплекс притулку зведений за проектом арх. В. Ніколаєва будівельною фірмою Л. Гінзбурга. Відкриття відбулося у жовтні 1900. Комплекс складався з головного корпусу (зберігся), одноповерхового цегляного корпусу лікарні, лазні та служб (зруйновані). Первісно у будинку з боку вул. Якіра містилися навчальні й житлові приміщення, розраховані на 150 хлопчиків-вихованців. На другому поверсі у центральній частині була домова церква в ім'я св. Олександра Невського (у радянський час ліквідована). Будинок двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Вирішений у цегляному стилі. Головний фасад розкріпований з виділенням бічних частин. Вісь симетрії підкреслено щипцем і напівциркульним порталом (дверний отвір тепер перероблено на вікно). Вздовж фасаду — ритмічний ряд великих лучкових вікон. Як декоративний елемент активно використано візерунок цегляного мурування. Будинок — цінний зразок громадської споруди кін. 19 ст. Тепер навчально-виробничі майстерні Київського військового інституту управління і зв'язку

Житловий будинок, поч. 1910-х рр. Мельникова, 75 П'ятиповерховий, цегляний, на 40 квартир, головний фасад тинькований, пофарбований у світло-зелений тон з виділенням білим кольором окремих архітектурних елементів на площині стін. У плані асиметричний, з підкресленням центрального наріжного об'єму та довшого крила на вул. Якіра. В основу покладено двоквартирні секції з дво-, три- і чотирикімнатними квартирами, тримаршовими сходами у центральному об'ємі і двомаршовими — в інших трьох секціях. Головний фасад з боку вул. Мельникова симетричний за вирішенням, з чітким виділенням по центру під'їзду і довгих балконів на другому поверсі, завершений високим парапетом. Його верхню частину (другий і п'ятий поверхи) декоровано накладними плоскими арками і пілястрами. Подібний архітектурний мотив використано для площини стіни фасаду другого поверху, що виходить на вул. Якіра. Будинок є характерним прикладом житлової архітектури 2-ї пол. 1930-х рр., яка спирається на надбання класичної спадщини

Пам'ятник Котляревському I.П. 1975 Мельникова Котляревський Іван Петрович (1769— 1838) — письменник, класик нової української літератури. Народився і мешкав більшу частину життя в Полтаві. 1796—1808 служив у Сіверському карабінерському (потім — драгунському) полку на Полтавщині, 1806—08 брав участь у російсько-турецькій війні, з 1810 — наглядач Полтавського будинку для виховання нужденних дворянських дітей. 1812, під час війни Росії з Францією, сформував український козацький полк. 1818—21 — головний директор Полтавського вільного театру. 1827—35 попечитель доброчинного лікувального закладу. Автор поеми «Енеїда» (1798), п'єс «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» (обидві — 1819). Ім'ям І. Котляревського названо вулицю у Києві. Бронзове погруддя письменника встановлено на високий постамент у вигляді класичної бронзової колони з канелюрами на гранітному стилобаті. Східчастий округлий стилобат виконаний з червоного граніту. По периметру нижньої частини колони розміщено тематичні скульптурні рельєфи за мотивами творів І. Котляревського. Реалістично виконаний скульптурний портрет письменника вирізняється ретельним опрацюванням пластичної форми, витонченим моделюванням рис обличчя. Пам'ятник вдало вписаний в архітектурний ландшафт цієї частини Києва