Останні коментарі міста Київ:

Лук'янівська в'язниця, 19 - 20вв Дегтерьовська, 13 У тюрмі існувала православна церква св. Іова, освячена 1863, іконостас якої був виконаний також за проектом арх. М. Іконникова. Бл. 1873—74 священиком церкви був Ф. Біляшівський, батько майбутнього акад. УАН М. Біляшівського. В серед. 1920-х рр. комплекс в'язниці складався, крім головного корпусу, із кількох споруд різного призначення: чотириповерхового слідчого корпусу (зведений 1911), жіночого відділення, робочого корпусу, двоповерхових майстерень, житлового будинку адміністрації, гуртожитку, одноповерхових казарм або караульного приміщення, а також лікарні, лазні, льодовні, свинарні та інших будівель. Пізніше зведено ще один великий корпус з південно-західного боку садиби, реконструйовано старі будівлі. Комплекс в'язниці оточено високим муром, з боку вулиці до огорожі включено двоповерхову споруду зі службовими та охоронними приміщеннями; тривалий час він домінував серед навколишньої забудови, нині закритий новими житловими будинками та госпіталем МВС. Впродовж існування в'язниці тут утримувалися відомі громадсько-політичні та церковні діячі, представники науки та культури, які у той чи інший час були в опозиції до влади або стали жертвами політичних репресій. У 1870—90-х рр. тут перебували учасники народницького руху. У листопаді 1875 — березні 1878 в одиночній камері сидів М. Кибальчич, інженер-самоук, винахідник схеми реактивного літального апарата, звинувачений у революційній пропаганді, яку проводив у с. Жорнівка Київської губ.; пізніше страчений за участь у вбивстві народовольцями імператора Олександра II (1881). У 1877—78 ув'язнення відбували учасники Чигиринської справи (за створення серед селян Чигиринського і Черкаського повітів підпільної організації «Таємна дружина», підбурювання їх до повстання): В. Дебогорій-Мокрієвич, І. Бохановський, Л. Дейч, Я. Стефанович. Останні втекли з в'язниці 27 травня (8 червня) 1878 за допомогою народників В. Осинського і М. Фроленка. В. Осинський — член організації «Земля і воля», керівник створеного ним у Києві терористичного гуртка «Виконавчий комітет», що здійснив ряд убивств представників влади. До складу гуртка входили брати Івичеви, І. Волошенко, М. Колодкевич, Г. Попко, В. Свириденко, М. Фроленко та ін. Був заарештований у січні 1879, пізніше були затримані інші члени комітету. У травні 1879 Л. Брандтнера, В. Осинського, В. Свириденка було страчено. У лютому липні 1880 тут утримувалися члени народницького гуртка М. Попова (представника «Чорного переділу») і групи народовольця Д. Буцинського; з кін. 1880 — члени «Південноросійського робітничого союзу» (С. Богомолець, яка у травні народила у в'язниці сина - майбутнього вченого-фізіолога, президента АН УРСР О.Богомольця; Є. Ковальська, М. Щедрін та ін.), засуджені у травні 1881 до різних строків позбавлення волі; 1881 - члени народовольського гуртка О. Баха; 1884 — групи М. і П. Шебаліних; того ж року — 34 студенти Київського університету, учасники вересневої акції протесту проти введення нового реакційного університетського статуту в Росії. У 1880 -90-х рр. значну кількість ув'язнених складали активісти соціал-демократичного руху, у т. ч. 1886 організатори і члени марксистського гуртка на заводі «Арсенал» П. Лукашевич, М. Мауер, М. Черневський та ін.; 1896 – 97 - Ю.Мельников - керівник «Лук'янівського клубу» (школи-майстерні, яка водночас була соціал-демократичним робітничим гуртком); у березні-квітні 1897 — студенти Київського університету, учасники Вєтровської демонстрації; у 1890 — на поч. 1900-х рр. — провідні соціал-демократи Києва М. Бердяєв, К. Василенко, В. Водовозов, М. Гурський, С. Діжур, Б. Ейдельман, Є. Етінгер, Б. Кістяківський, В. Крижанівська (Тучагіська), В.Крохмаль, А. Луначарський, І. Мошинський, К. Петрусевич, Е. Плетат, А.Поляк, С. Померанець, М. Ратнер, Є. Тарле, П. Тучапський, М. Урицький, Б. Шен, О. Шліхтер. З лютого 1901 тут утримувалися соціал-демократи, які належали до груп сприяння газеті «Искра». 11 з них, зокрема О. Басовський, М. Бауман, В. Бобровський, М. Литвинов, Й. П'ятницький, здійснили у серпні 1902 втечу з в'язниці. З січня 1904 в'язнями були сестри В. Леніна — А. і М. Ульянови (звільнені влітку), у лютому-листопаді - його брат Д. Ульянов. 1906 у в'язниці утримували учасників листопадового 1905 повстання саперів, зокрема, його організатора Б. Жаданівського; 1907 арештованих за бунт солдатів Селенгінського полку. У 1910-х рр. до тюрми неодноразово потрапляли члени київської організації РСДРП Є. Бош, Г. П'ятаков, О. Розмирович та ін., а також відомий діяч робітничого профспілкового руху І. Смирнов-Ласточкін. В'язнями були також члени терористичних есерівських та анархістських організацій, зокрема, 1906—07 тут сиділа Ф. Каплан (Ройтблат), член групи анархістів-комуністів, відома замахом 1918 на В. Леніна, через що була страчена. У в'язниці перебували учасники українського національного руху, лідери політичних партій і організацій, провідні діячі української революції: восени 1905 і протягом восьми місяців 1904 — Д. Донцов, заарештований разом з іншими членами Київського комітету УСДРП; 1902, 1906—07 — В. Винниченко; 1906—07 — С. Єфремов, А. Жук, В. Степанківський; 1914 М. Грушевський, М. Ковалевський; 1917 — В. Винниченко, В. Голубович, М. Ковалевський, Г. Одинець, С. Петлюра, О. Саліковський, В. Шульгін та багато ін. На поч. 1918 у в'язниці перебував Г. Чудновський - керівник штурму Зимового палацу у Петрограді; на поч. 1919 Г. Тимофєєва - учасниця більшовицького підпілля, страчена у лютому. Під час навали муравйовських загонів 1917 кримінальники розбили тюрму й, тікаючи, спалили частину приміщень. Перевантаження Лук'янівської в'язниці 1919 під час більшовицького панування у Києві призвело до організації численних тюрем по всьому місту, передусім на Печерську («чрезвичайки»), та концентраційного табору у старій пересильній тюрмі (Госпітальна, 17; Косий капонір). На Лук'янівці у цей час перебували заарештовані у не з'ясованій до кінця справі офіцера Крилова-Чернявського; священики і черниці у справі Покровського монастиря, серед них Д. Іванов та багато ін. Відомо, що ув'язнених піддавали жорстоким тортурам. Після приходу білогвардійців у вересні 1917 слідча влада разом з комітетом міжнародного Червоного Хреста розкопала на Лук'янівському цвинтарі поховання колишніх в'язнів, які були розстріляні розривними кулями 1919. Усі трупи виявилися голими. Серед упізнаних були члени Клубу російських націоналістів Конопліна та Слинкова. Денікінська влада восени 1919 утримувала в тюрмі українських літераторів Г. Михайличенка, В. Чумака (обидва розстріляні), М. Семенка. 1920, залишаючи місто, поляки розстріляли визначних більшовиків, декого вивезли, решту звільнили, тому на момент вступу до Києва радянських військ у в'язниці не було в'язнів. Згодом почала формуватися нова пенітенціарна система, відповідно до норм ленінської внутрішньої політики. Освітній ценз наглядачів був надзвичайно низький, побут в'язнів - досить важкий. 1925 тут утримувалося 2173 особи, причому у кошторисі витрат на 1925/26 передбачалося, що помре 75 душ. «Поправно-трудова» політика підняла у принцип роботу в майстернях ґудзиковій, слюсарно-токарній, мідно-бляшаній, ліжково-нікелювальній, ливарній, швацькій, деревообробній, картонажній та інших виробничих частинах, що існували як самостійні господарські одиниці на комерційних засадах. У виробництво залучався і приватний капітал, інвестиції якого було зупинено разом з наступом на неп. При в'язниці існувала також агрономічна частина. В'язнів водили і на зовнішні роботи. Наприкінці 1920-х рр., ще задовго до страшних років «сталінського терору», в'язниця була вкрай перевантажена. Харчування, опалення приміщень були нормованими і дуже обмеженими. В той же час проводилась активна «культмасова» і «політмасова» робота, передплачувалися газети й журнали, діяли школа, бібліотека, драмгурток, відбувалися кіносеанси, театральні вистави. Після переїзду столиці до Києва комендатура НКВС УСРР розташовувалась у приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (сучасна вул. Інститутська, 1), де й утримували особливо небезпечних політв'язнів, решта потрапляла на Лук’янівку. З початком великого терору кількість в'язнів неймовірно зросла, тюремні приміщення було обладнано на вулицях Володимирській, Рейтарській, у багатьох інших місцях. Розмірене планове господарство Лук'янівської в'язниці зазнало докорінних змін. Камери були переповнені, ночами в'язнів катували. Головний корпус відігравав роль приймального пункту, потім — відправного етапного. Скласти реєстр визначних в'язнів, які перебували у Лук'янівській тюрмі, надзвичайно важко. Відомо, що тут сиділи заарештовані 1923 й засуджені 1924 у справі Київського обласного центру дій: М. і К. Василенки (першого було звільнено 1924), П. Смирнов, Б. Толпиго, А. Чолганський та ін. (усі до поч. 1929); ув'язнені у справі С.ВУ (1929): С.Єфремов, В. Ганцов, Й. Гермайзе, В.Дурдуківський, Г. Холодний, В. Чехівський, В. Юркевич; у 1920—30-х рр. у «кіровській справі»: Ю. Бачинський, К. Буревій, О. Близько, П. Гельмер- Дідушко, А. Ковалів, Г. Косинка, А. Крушельницький, М. Лебединець, В. Мисик, М. Оксамит, Р. Сказинський, Д. Фальківський; у справі неокласиків: М. Вороний, М. Зеров, А. Лебідь, Б. Пилипенко, П. Филипович; діячі церкви: митрополити Василь (Липківський; імовірно, тут розстріляний 27 листопада 1937) та Костянтин (Дьяков), Микола (Борецький) та Іван (Павловський), архієпископи Костянтин (Малюшкевич), Юрій (Міхновський), Володимир (Самборський), єпископ Петро (Тарнавський), священики К. Попко, брати Чехівські; колишній генерал армії П. Потоцький (помер 1938 під тюремною брамою внаслідок пережитих знущань) та його дружина і сестра (роз-стріляні); літературознавець Г. Костюк і поет М. Драй-Хмара (обидва ув'язнені 1935), літературознавець А. Костенко (1937) та багато ін. Розстріляних чи померлих під час слідства в’язнів закопували на території Лук’янівського цвинтаря, у Биківні, по Житомирському шосе та в інших місцях. У повоєнні роки Лук'янівську в’язницю перетворено на слідчий ізолятор для кримінальників та пересильну тюрму. Із в'язнів сумління тут перебували під час слідства учасники руху опору, звинувачені за кримінальними, а не політичними статтями: Ю. Шелест (1972), О. Фельдман (1975), В. Смогитель (1977), М. Горбаль (1979) та багато релігійних активістів. З грудня 1973 до 1974 тут утримувався кінорежисер С. Параджанов. У тюремну лікарню після 17-денного голодування було привезено з КДБ публіциста Г. Снєгирьова (перебував тут з 24 листопада до 2 грудня 1977, вдруге — з 2 до 31 березня 1978). Тепер слідчий ізолятор МВС

Луцькі казарми, 1911 Дегтерьовська, 11 Розраховано на розміщення повністю укомплектованого піхотного полку в складі 4 батальйонів, 16 рот. Місткість стайні — 100 коней. 1995—96 комплекс реконструйовано Державним митним комітетом України за участю польської фірми «Енергополь — Трейд — Варшава». Корпуси казарм чотириповерхові, на напівпідвалах, цегляні. Фасади розкріповано з виявленням внутрішньої архітектоніки, сходових кліток; декоровано в дусі модернізованого ампіру. Фасад головної, прямокутної у плані споруди завершено ступінчастим фронтоном, у центрі якого — велике сегментне вікно. Імпости вікон другого поверху переходять у декоративний поясок-тягу, що оперізує фасади. Торці завершено щипцями з напівкруглими вікнами у центрі. Шляхетно-стриманий декор доповнюють овальні вставки під вікнами. Дах має характерний для модерну великий винос. Заповнення вікон — новітнє, з суцільним тонованим склом. Праворуч осі симетрії фронтального корпусу влаштовано новий вхід із ґанком та широким напівкруглим піддашком, по якому накладними літерами зроблено напис: «Державна митна служба України». Поруч — флагштоки. Бічні корпуси, видовжені вглиб садиби та поставлені симетрично-дзеркально, мають Т-подібний план, утворений довгим виступом по центру заввишки у три з половиною поверхи. Оздоблення тотожне центральному корпусу. Ансамбль споруд Луцьких казарм є цінною пам'яткою функціональної архітектури Києва поч. 20 ст. 1911 - 14 в казармах містився 165-й піхотний Луцький полк 42-ї піхотної дивізії, сформований 17 січня 1811 під назвою Житомирського внутрішнього губернського напівбатальйону, перейменованого 1898 на 165-й піхотний Луцький полк. Під час російсько-японської війни 1904—05 був мобілізований, але участі у воєнних діях не брав З нагоди свого 100-річчя полк одержав новий прапор з написом «1811 —1911» з Олександрівською стрічкою і тоді ж розташувався в нових казармах на вул. Дегтерьовській, 11. З початком 1-ї світової війни 1914 полк виступив на фронт у складі діючої армії. Приміщення казарм використовувались іншими військовими частинами. Під час визвольних змагань в Україні 1917—21 Луцькі казарми, за якими закріпилася така назва, займали різні військові підрозділи усіх ворогуючих сторін почергово. Навесні та влітку 1919, коли казарми були зайняті червоноармійськими частинами, стіни всіх приміщень з ініціативи комісара з військових справ України М. Подвойського було вкрито революційно-агітаційними розписами високого мистецького гатунку. їх викнувала клейовими фарбами авторська група, керована професором майстерні монументального живопису Української державної академії мистецтв Бойчуком Михайлом Львовичем (1882— 1937), в складі його учнів — Бойчука Тимофія Львовича (1896—1922), Павленко Оксани Трохимівни (1895—1991), Падалки Івана Івановича (1894—1937), Седляра Василя Феофановича (1889— 1937) та ін., а також група учнів Київського художнього училища, яку очолював Струнников Микола Іванович (1871 -1945). У розписах, зроблених у новаторській манері, стверджувались ідеї братнього єднання трудящих, захисту завоювань революції, миру; відтворювалися сцени мирного трудового життя народу, червоноармійського побуту тощо. Художнє вирішення композицій («Мир», «Застілля», «На варті», «Гуляй, душа, без кунтуша», «Битва з гідрою контрреволюції», «Боротьба з двоголовим орлом», «Оранка», «Жнива», «їдуть на працю», «З поля», «У червоноармійських таборах» та ін.) відроджувало риси давньоукраїнського монументального мистецтва. Сюжети розписів включали мотиви українських народних орнаментів. Стінопис М. Струнникова та його учнів («Боротьба з самодержавством», «Боротьба з капіталом», «Боротьба з Антантою», «Шах і мат білому королю») мали символіко-алегоричний характер. Ці твори були яскравим свідченням творчих пошуків художників-бойчукістів у галузі відродження національного мистецтва. 1934 М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр були репресовані й розстріляні органами НКВС, інші митці-авангардисти також зазнали переслідувань. У 1930 - 60-і рр. усі розписи Луцьких казарм знищено. Приміщення Луцьких казарм весь час використовувалися для військових потреб. З серед. 1990-х рр. центральний корпус (після реконструкції) передано Державному митному комітетові України, бічні казармені споруди використовуються Київським інститутом сухопутних військ

Інститут газу, в якому працювали відомі вчені Дегтерьовська, 39 Комплекс споруд інституту складається з трьох корпусів, побудованих у 1960—62 (до цього розміщувався на вул. Мельникова, 8). Заснований 1949 як Інститут використання газу в комунальному господарстві й промисловості АН УРСР. З 1963 — Інститут газу АН УРСР (тепер НАН України). У корпусі № 1, спорудженому на червоній лінії забудови вулиці (триповерховому, цегляному), працювали: засновник і перший директор інституту Доброхотов Микола Миколайович (1889— 1963) вчений у галузі металургії, акад. АН УРСР (з 1939), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1951), голова Відділу технічних наук АН УРСР (1948 -52). У 1949— 52 - директор інституту, 1952-63 - завідувач відділу використання газу в металургії. Наукова діяльність присвячена дослідженням в галузі теорії і конструювання газогенераторів, термодинаміки й кінетики металургійних процесів. Особливо великий його внесок у створення конструкцій та удосконалення теплової роботи сталеплавильних і нагрівальних печей. Робочий кабінет вченого містився на другому поверсі у кімнаті № 6. 1949— 60 — працював у старому приміщенні інституту (вул. Мельникова, 8). Копитов Віктор Филимонович (1906 90) — вчений у галузі металургії та теплотехніки, промислових печей, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). В інституті з 1950, у 1952—85 — його директор, одночасно завідувач відділу промислових печей. В останні роки життя — радник при дирекції інституту. 1965-75 представник УРСР у групі експертів Комітету з газу Європейської економічної комісії ООН. 1971—82 — головний редактор журналу «Химическая технология». Наукові дослідження з проблем газотехніки, металургійної теплотехніки, промислових печей та хімічної переробки газу. Кабінет і приймальня В. Копитова як директора інституту та робочий кабінет (кімната № 20) містилися на другому поверсі. 1968 на фасаді будинку на пошанування М. Доброхотова встановлено меморіальну бронзову дошку з барельєфним портретом вченого (ск. І. Кавалерідзе, арх. Р. Викова) [533].

Хлібозавод № 4 (київський хлібокомбінат № 4) 1934—36, на якому працювали гравці київської футбольної команди НКВС «Lинамо» — учасники т. зв. матчу смерті Дегтерьовська, 19 Складається з кількох споруд, з яких найбільшу історико-архітектурну цінність має головний корпус. Зведено за проектом вітчизняних фахівців на вільній від забудови території на околиці міста. Хлібозавод № 4 планувався провідним підприємством хлібопекарської промисловості Києва з потужністю 135 т хліба на добу, оснащеним сучасним високотехнологічним обладнанням з великим ступенем автоматизації виробництва. Повна назва підприємства до поч. 1950-х рр. — «Автомат Хлібозавод № 4». Впродовж свого існування розвивався в межах відведеної виробничої ділянки. В довоєнні роки зміни стосувалися безпосередньо технологічного устаткування самого виробництва. В повоєнний час реконструкція підприємства відбувалася чотири рази: 1944-49 — технологічні лінії, відбудова адміністративного блоку та переведення заводу на газове пальне; 1963—65 — будівельна реконструкція та технологічне переобладнання з добудовою до головного корпусу багатоповерхового приміщення для безтарного зберігання борошна, зведення додаткових виробничих та складських площ у структурі головного корпусу, а також допоміжних, окремо розташованих інженерних споруд [газорозподільний пункт (ГРП), компресорна, насосна, трансформаторна та ін.]. 1975 введено в дію об'єкт цивільної оборони — сховище. 1985—95 зведено прохідну з адміністративними приміщеннями на другому поверсі, вагову, котельню, перебудовано колишній гуртожиток під булочний цех. Тоді ж реконструйовано та переобладнано декілька раніше зведених споруд (колишню котельню переобладнано під механічні майстерні, реконструйовано склад солі та ін.). Ділянку під забудову хлібозаводу пл. 1,86 га було відведено на відстані 1,5 км від залізничної ст. «Лук'янівка» (сучасна залізнична ст. «Рубежівський»), на непарному боці вул. Дегтерьовської (кол. Старожитомирське шосе). До заводу було прокладено залізничну колію, якою доставляли борошно, олію, паливо та інші вантажі. З київських млинів борошно підвозили трамваями або на підводах. Завод планувався найбільшим з чотирьох діючих підприємств хлібопекарської промисловості Києва. Станом на 1 січня 1937 загальна чисельність працюючих становила 188 осіб. З самого початку на ньому діяло три печі марки АЦХ (№ 55, 56 та 57). Згодом дві печі переобладнано на випуск череневих сортів хліба. 1938 було відкрито цех макаронних виробів потужністю 7,5 т на добу (працював до 1950-х рр.), 1940 — дільницю з виробництва армійських сухарів (з сушаркою КС-2). Під час Великої Вітчизняної війни завод практично не зазнав пошкоджень. З вересня 1941, після вступу в Київ німецьких військ, розпочав працювати і працював як хлібозавод протягом всього періоду окупації. Напередодні визволення Києва німецькі загарбники планували його підірвати, але підпільна група заводу зберегла підприємство; було тільки спалено адміністративну частину та зруйновано новий привід печі № 57. На третій день після визволення Києва завод розпочав роботу. Спочатку працювало дві печі, до кін. 1943 було змонтовано новий привід печі № 57, і завод почав працювати на повну потужність. Значну технологічну реконструкцію виробництва проведено 1944—46. В цей час печі з триниткових реконструйовано на п'ятиниткові, в результаті чого потужність виробництва масових сортів хліба досягла 181,5 т на добу. Крім того, тут виробляли макаронні вироби, було організовано випуск булочок на печі ХПК потужністю 5,6 т на добу. 1947 повністю відбудували адміністративний корпус. 1949 опалення печей переведено на природний газ, що значною мірою поліпшило якість хліба. Також було встановлено шосту тісто- замішувальну машину ХТШ та дозатор заквасок. Завдяки цьому ліквідовано тяжку працю на відбиранні заквасок з діжі на відновлення, де, в основному, працювали жінки. 1950 потужність хлібокомбінату № 4 з виробництва хліба житнього масою 1,5 кг становила 225 т на добу. Наступного року на печі ХПК було організовано випуск сухого хлібного квасу. Через шість років піч № 56 було реконструйовано з п'яти- на семиниткову й пере-ведено на виробництво «Арнаут Київський». На цій лінії було також змонтовано агрегат М. Гатиліна — БАГ-100 з тістозамішувальною машиною системи М. Ткачова. Завдяки цьому частину робітників вивільнено від тяжкої ручної праці, що в цілому сприяло скороченню чисельності працюючих. Піч № 55 переведено на випічку паляниці «Українська», решту печей — на випуск штучного хліба. 1958 на заводі встановлено механізовану лінію виготовлення рідких дріжджів, 1959—64 — лінію з виготовлення рідких заквасок та рідких опар для всіх трьох печей. 1964 до головного корпусу прибудовано і введено в дію перший і до нашого часу єдиний в Україні склад безтарного довготривалого зберігання борошна великої місткості — 1080 т. Склад являє собою оригінальну технологічну розробку з напівавтоматичними процесом завантаження та транспортування борошна. Споруда заввишки в чотири поверхи була оснащена 15 залізобетонними силосами заввишки в три поверхи (на першому поверсі розміщувалися транспортувальні лінії для завантаження борошна). З них — дев'ять силосів по 90 т та шість по 45 т, де окремо зберігалося борошно різних сортів: відбірне та другого сорту. Технологічний проект складу розроблено 1963 Харківським відділенням інституту «Промзернопроект» (головний інженер проекту — Бєляєв). Це єдина реалізація технологічної схеми складу такої місткості в межах України. 1970 у підвальному приміщенні головного корпусу, на вивільнених виробничих площах, де раніше зберігалося борошно в мішках, було організовано цех з виробництва здобних сухарів (потужність 6 т на добу). В цьому цеху вперше в Радянському Союзі було застосовано печі ПХС-25 для виробництва сухарів. В одній печі випікалися сухарні плити, в другій — сушилися сухарі. 1973 піч № 56 реконструйовано та пристосовано для випічки хліба «Український новий» (потужність на той час становила 59 т на добу). 1975 побудовано та введено в дію об'єкт цивільної оборони на 150 робітників. У 1970-і рр. на заводі споруджено склад мокрого зберігання солі місткістю 90 т. Тут встановлено також місткості для приймання та зберігання молочної сироватки (12 куб. м). Зведено приміщення компресорної та трансформаторну підстанцію з двома трансформаторами на 650 кВт кожний. 1982 бункерний агрегат БАР-100 на лінії печі № 55, 1986 — і на лінії печі № 56 замінено на БАГ-20, змішування тіста переведено на безперервний процес. Згодом впроваджено італійський автомат Р-700 для фасування здобних сухарів у поліетиленову плівку. Після аварії на Чорнобильській АЕС на заводі була пробурена артезіанська свердловина на глибину 330 м, з дебітом води 20 куб. м/год. У зв'язку з організацією виробництва сухарів та соломки солодкої зросла чисельність робітників, і побутово- санітарні норми вже не відповідали нормативним вимогам. 1994 з метою поліпшення умов праці приміщення старої котельні надбудували й реконст-руювали під побутові приміщення. Того ж року збудовано окремі приміщення для автоматичної дизельної електростанції КАС-500, та вагової, де змонтовано автомобільні ваги вантажопідйомністю 60 т. 1995 будинок старого гуртожитку переобладнано на булочний цех. Цього ж року було побудовано нову прохідну з приміщеннями для службовців на другому поверсі. Ділянка заводу має форму неправильного чотирикутника, наближеного до квадрата. В забудові ділянки домінує розміщений в центрі головний корпус, в якому розташоване основне виробництво хлібозаводу. Головний корпус добре зберігся з довоєнного часу. По його периметру під'їзні дороги мають суцільне асфальтове покриття завширшки від 7,5 до 10 м (у довоєнний час, в основному, це була бруківка, за виключенням мостової перед чоловим фасадом). Периметр заводської ділянки забудований окремими, в основному невеликими за розмірами, одноповерховими допоміжними технологічними спорудами. З них тільки один корпус колишнього гуртожитку переобладнано під виробництво — булочний цех. З окремо розташованих споруд тільки булочний цех та нова прохідна мають два поверхи. Головний корнпус. У центрі виробничої ділянки підприємства, з відступом вглиб від червоної лінії забудови на 30 м. Цегляний, тинькований, пофарбований в три кольори, у плані Н-подібний. Довгою своєю стороною орієнтований точно в напрямку північ—південь. Чоловий фасад цеху (коротка сторона споруди) орієнтований на північ. Симетрію плану головного корпусу порушує блок споруд, прибудованих до західного фасаду, який вміщує механічні майстерні (перший поверх) та побутові приміщення (другий поверх), що зведені на базі колишньої котельної. Габаритні розміри головного корпусу в плані становлять — 65 х 95 м. Вікна різнохарактерні: круглі, стрічкові вертикальні або стрічкові горизонтальні, а також великі (вітраж- ні) вікна цехів. Корпус зведено в стилі конструктивізм. Він є одним з небагатьох промислових об'єктів Києва, що майже повністю зберіг свої стильові особливості до нашого часу. Добудови та деякі зміни зовнішнього вигляду, в основному, не вплинули на загальний характер архітектурного вирішення споруди. Тепер — виробничо-складський та адміністративно-побутовий корпус. За функціональним призначенням та конструктивними особливостями являє собою змішаний тип споруди і складається з різних за висотою, розплануванням, конструктивним вирішенням архітектурних об'ємів. Має різні функ-ціонально-технологічні зони. Центральна частина об'єму — головна пекарна зала — має видовжену, зального типу трипрогінну просторову структуру, з залізобетонними опорами в вигляді тришарнірних рамних конструкцій монолітного виготовлення. На них покла-дено плити покриття на основі збірних залізобетонних панелей, на які, в свою чергу, спираються конструкції ліхтаря денного освітлення, що розміщений вздовж всієї зали. Плити покриття та конструкції ліхтаря повоєнного часу були замінені за останньої реконструкції цеху. Дах скатний, критий листовим залізом. Опори пекарної зали в перерізі становлять квадрат (0,48 х 0,48 м), розміщені з кроком 6 х 8,5 м. У середній частині зали розміщено три печі — № 55, 56 та 57. Південне крило корпусу, що примикає до головної зали, пристосовано під сухарний цех. Праву частину займає висока складська споруда для безтарного зберігання борошна. Вона є самою високою прибудовою до головного корпусу, її вис. становить 26 м. Склад зведено на основі каркасно- стінової конструктивної схеми. Парадна частина корпусу, звернена до вулиці (північне крило), з боку головного фасаду симетрично вирішена відносно центральної осі. Центральна (верхня) частина північного крила являє собою адміністративну частину, яка займає два поверхи та розміщується над бічними, симетрично розташованими блоками їдальні (праворуч) та адміністративно-побутових приміщень (ліворуч). Стіни адмінбудови цегляні, перекриття — дерев’яні. Адміністративно-побутовий блок, як і виробничі цехи, також вирішено із застосуванням каркасно-стінової схеми. Генеральна технологічна лінія виробництва головного корпусу хлібозаводу побудована в напрямку південь— північ. Завантаження сировини (борошна) відбувається в південному крилі головного корпусу через перший поверх складу тривалого зберігання борошна. З південного крила розпочинається процес виробництва хлібних виробів, який поступово розвивається в бік північного крила. У північному крилі, в структурі головного фасаду під адміністративною частиною було організовано рампу для завантаження готової продукції. Таке розміщення по осі симетрії споруди вантажної рампи було притаманне первинному технологічному вирішенню довоєнного виробництва. Невелика кількість одночасного обслуговування машин (кількість машиномісць) цілком відповідала потужності тогочасного виробництва. З часом, суттєве збільшення потужності підприємства викликало необхідність організації додаткового вантажного відділення, яке й було зведене в північному крилі з боку двору. В цілому споруда головного корпусу має досить добре збережені зовнішній та внутрішній вигляд. Екстер’єр споруди зберіг значний відсоток автентичних елементів. Зберігся також й автентичний заводський димар, який спочатку використовувався при котельній, тепер обслуговує печі головної пекарної зали. З великою долею автентичності зберігся також інтер’єр головної пекарної зали (головна конструктивна схема, несучі залізобетонні конструкції, містки другого поверху, замощення підлоги тощо). Крім того, збереглися первинні печі, хоча й модифіковані. Первинне архітектурне та розпланувальне вирішення головної споруди хлібозаводу втілює основні риси конструктивізму: різновисокі прямокутні об’єми, стрічкове, значне за площею або суцільне засклення цехів, підкреслення вертикальних розмірів суцільних вікон засобами акцентування сходових клітин заскленими площинами, використання круглих елементів (вікон) та округлених стінових площин, а також використання прийомів акцентування розкріповок для підкреслення горизонтальних або вертикальних стінових площин тощо. Разом з тим, стильові особливості довоєнної споруди заводу включають деякі декоративні елементи, що характерні для уподобань вітчизняної архітектури наступного етапу розвитку. До них, насамперед, належать елементи оздоблення чолового фасаду — акцентування цоколю імітацією під регулярну бутову кладку з використанням штучного каменю на цементній основі. Аналогічний прийом штучної бутової кладки був застосований для пластичного вирішення кутових пілястр та прямокутних опор, на які спираються піддашшя вхідних ґанків головного фасаду. Інші пілястри на всю висоту розчленовано канелюрами, що подрібнювало площини пілястр, нівелюючи чистоту стилю (канелюри на наш час не збереглися). В цілому головний виробничий корпус хлібозаводу зберіг риси, притаманні архітектурній споруді, вирішеній в канонах конструктивізму, що відповідало образу більшості виробничих споруд, зведених у довоєнні часи. Під час нацистської окупації міста на заводі працювали гравці київської футбольної команди НКВС «Динамо», які, вийшовши з оточення, влаштувалися на підприємство. Вони брали участь у дев'яти футбольних матчах київської збірної команди «Старт», до складу якої входили також гравці «Локомотиву» та інших футбольних команд міста, здобувши перемогу в усіх іграх. Влітку окупанти заборонили команді виступати. Четверо з них були ув'язнені у Сирецькому нацистському концентраційному таборі в Києві (див. ст. 340). Передостанній переможний матч футболістів проти німецької команди «Flакеn» (команда зенітної частини вермахту), що відбувся 9 серпня 1942 на стадіоні «Зеніт» (тепер «Старт», див. ст. 508), одержав назву «матч смерті». 22 лютого 1943 підпільники спалили механічний завод «Спорт». У відповідь 24 лютого 1943 на території концтабору німці розстріляли групу заручників, серед яких опинилися футболісти О. Клименко, І. Кузьменко та М. Трусевич. М. Коротких заподіяв собі смерть. З цієї трагедії сформувалася легенда про т. зв. матч смерті. Хлібозавод працює за своїм призначенням. Сучасна назва підприємства — Київський хлібокомбінат № 4 — дочірнє підприємство АТ «Київхліб». Випускає широкий асортимент хлібобулочних виробів, дієтичні та діабетичні вироби, європейські марки хліба, сухарні, бараночні та кондитерські вироби [1833].

Міські Казарми 1910, В яких містилася 33-я артилерійська бригада Маршала Рибалка, 6/27,8 Позаду корпусів казарм стояли невеликі службові цегляні та дерев'яні споруди (не збереглися). Вздовж фронту ділянки з помітним ухилом розміщено два ідентичні цегляні, пофарбовані, у плані прямокутні корпуси. Кожен корпус складався з двох триповерхових секцій з підвалами, зміщених одна відносно одної внаслідок перепаду рельєфу на напівпо-верх. Споруджені у модернізованих формах неокласицизму. Чолові й тильні фасади оздоблені однаково виразно. Кожна секція симетрична щодо власної центральної осі, акцентованої на обох фасадах аттиками, з порталом головного входу з боку подвір'я. Карниз великого виносу спирається на цегляні кронштейни, цеглою викладено імітацію фриза. Вікна з'єднано горизонтальними поясками. Кожну секцію розплановано за коридорною системою як два крила обабіч сходової клітки. Будівлі в основному зберегли первісний вигляд, за винятком пізнішої надбудови одного поверху над лівою секцією східного корпусу. Пам'ятка є рідкісним для свого часу зразком забудови значного відрізка вулиці (170 м), об'єднаної спільним архітектурним вирішенням.Казарми призначалися для розміщення 2ї-6-ї батарей 33-ї артилерійської бригади (по одній на кожну секцію). Ще дві батареї розташовувалися у винайманих приватних приміщеннях на вул. Багговутівській (не збереглися), управління бригади — на вул. Жилянській, 43. 33-ю артилерійську бригаду сформовано 1864 з різних батарей, переважно — з 9-ї артилерійської бригади, найстарша з яких — 5-а батарея — існувала з 1807. Під командуванням генерал-майора Г. Лішина 33-я бригада брала участь у російсько-турецькій війні 1877—78. В кін. 19 — на поч. 20 ст. бригада дала російській армії ряд видатних артилеристів. У ній, зокрема, служили майбутні генерали Баташев Микита Михайлович (1854 — після 1919), Гончаренко Михайло Іванович (1861—?), Кащеєв Іван Олександрович (1867 — після 1917), знавець інженерно-артилерійської справи Смисловський Всеволод Костянтинович (1879—1931). У роки 1-ї світової війни 33-я бригада діяла на Південно-Західному та Північному фронтах. Під час австро-німецького контрнаступу під Радимно у травні 1915 її особовий склад майже цілком загинув, тому бригада була сформована заново. Восени 1917 перебувала на фронті під Ригою, була частково українізована. Навесні 1918 рештки бригади без гармат повернулися через Росію до Києва, і як 7-а кадрова артилерійська бригада вона була зарахована до складу Армії Української Держави. Очолював бригаду генерал Б. Дем'янович. Під час протигетьманського повстання в грудні 1918 припинила існування. У радянський час комплекс казарм був функціонально розділений на дві частини. У східному корпусі (вул. Маршала Рибалка, 6/27) тепер міститься казенне підприємство «Київська військово-картографічна фабрика». Західний корпус (вул. Маршала Рибалка, 8 разом із сусідньою пізнішою будівлею) використовує для потреб промислового підприємства НТК «Електроприлад» [894].

Що за Агрегат?

і Агрегат

бо вищі серед трьох

До середини 2010-х років на зупинці стояв великий бетонний павільйон. Згодом демонтований.

Вікторія на Окружній

Малий Пасаж

Поки що пустир між багатоповерхівками. Не облаштовані мощені доріжки.

У квітні 2025 р. Червоний маркет переїхав до ТЦ "Базару на Лісовій"..

https://kiev.tram.news/ukr/news/city-news/a1255850-u-kijevi-vikrili-skhemu-zakhoplennja-bereha-dnipra-pid-elitnij-restoran-z-basejnom.html

Так зване Межигір'я-2 - розкішний маєтковий комплекс, споруджений на вкраденій у киян землі ландшафтного заказника «Жуків острів». Власник комплексу - гаманець Віктора Януковича, кримінальний авторитет та колишній нардеп Юрій Іванющенко.

https://pamyatky.kiev.ua/streets/volodimirska/zhitloviy-budinok-1898-v-yakomu-mistilasya-gimnaziya-stelmashenka-m-o_-pratsyuvali-i-prozhivali-vidomi-diyachi-nauki-i-kulturi

Поруч, за рогом, дешевший АТБ-маркет.

ТРЦ поруч мало?

на дату додання коментаря тут знаходиться квітковий кіоск