Останні коментарі міста Київ:

Особняк Баккалинського П. С., 1901 Мельникова, 30 На червоній лінії забудови вулиці. Від вуличного хідника відокремлений вузьким газоном, обмеженим невисокою підпірною стіною, в якій влаштовано сходи до парадного входу. «Пустопорожню ділянку» землі придбав 1899 з публічних торгів підполковник у відставці П. Баккалинський — уродженець Київщини, учасник російсько-турецької війни 1877—78. За угодою, він мав збудувати у садибі цегляний будинок упродовж п'яти років. На плані, складеному 20 вересня 1901, вже показано будинок, служби, подвір'я і сад, який займав половину садиби. По смерті власника в 1908 (похований на Лук'янівському цвинтарі в Києві) особняк належав його нащадкам, за відомостями 1918 — Ф. Баккалинському, службовцю Акцизної управи. За радянської влади будинок було націоналізовано, в ньому містилися різні установи. Одноповерховий з дерев'яним мезоніном з боку подвір'я, цегляний, у плані Т-подібний. Вирішений у стилі історизм з рисами неокласицизму. Весь пишний декор ви­конано в цеглі. Центр композиції симетричного головного фасаду — портал, фланкований безордерними пілястра­ми та енергійно прокресленим архі­вольтом. Такі самі пілястри на флангах фасаду. Обабіч входу з напівциркульною перемичкою — по три прямокутні вікна, обрамлені класицистичними лиштвами з високими прямими сандриками. Вище проходить фриз з кронштейнами, які підтримують карниз. Підвіконний гурт, фільонки (вер­тикальні у простінках та горизонтальні під вікнами) доповнюють насичену пластику фасаду. Вісь симетрії підкреслено також люкарною з трикутним фронтончиком та невеликим парапетом обабіч, розташованим вздовж краю двосхилого даху. Будинок — цінний зразок житлової забудови Лук'янівки поч. 20 ст. Тепер тут містяться державні установи.

Особняк кін. 19 — поч. 20 ст., в якому проживала родина Cидоренків, бували відомі діячі науки і культури Пугачова, 6 Оточений невеликим садом, що раніше виходив на червону лінію забудови вулиці. Первісно дерев'яний, 1903, після переоформлення фасаду обкладений цеглою. До складу садиби входили також каретний сарай, стайня, льодовня (знесені у 1940—50-х рр.), фонтан (не зберігся; відновлений у 1950-х рр.). На поч. 20 ст. ділянка належала купцю М. Моржанову, з 1929 — лікарю Г. Сидоренку. Одноповерховий, дерев'яний, обкладений цеглою, тинькований, деталі побілені, в плані прямокутний, з пізнішими прибудовами з боку подвір'я. Перекриття дерев'яні. Об'ємно-просторова структура будинку симетрична, з центральним, перпендикулярним до лінії фасаду коридором, навколо якого згруповані приміщення. Фасад оздоблений у цегляному стилі. Його п'ятидільна композиція утворена двома бічними ризалітами незначного виносу з ґанком парадного входу на центральній осі та вежовим чотиригранним завершенням даху над ним. Лиштви вікон і лінія карниза декоровані сухариками, лопатки ризалітів — фігурним цегляним муруванням. Зберігся кований металевий піддашок ґанку й дерев'яний вхідний тамбур з різьбленням на напівциркульній арці. Пам'ятка — один з численних особняків з частково збереженою структурою садиби, що дає уявлення про характер забудови району в кін. 19 — на поч. 20 ст. Значний науковий інтерес являє сад з багатою колекцією плодових дерев, у формуванні якого брав участь відомий селекціонер, акад. М. Кащенко. Нинішній власник будинку біолог П. Сидоренко під час знищення у кін. 1970-х — по поч. 1980-х рр. Акліматизаційного саду АН УРСР, що містився поряд (вул. Мельникова, 84), переніс на свою ділянку й прищепив тут чимало унікальних рослин. 1929—72 (з перервою у 1941—46) в будинку проживав Сидоренко Гаврило Романович (1894—1972) — лікар-фтизіатр, інфекціоніст, один з організаторів кафедри туберкульозу Київського медичного інституту. Учень Ф. Яновського. 1929—38 працював у різних протитуберкульозних закладах. 1938—39 — репресований. 1939—41 — завідувач Київського туберкульозного інституту (тепер Інститут фтизіатрії та пульмонології ім. Ф. Яновського АМН України). 1941—45 — начальник інфекційного госпіталю особливого призначення проти чуми і холери в Сталінграді; 1944—46 — начальник санітарної служби штабу групи військ у Німеччині, відповідав за якість медичного обслуговування та харчування учасників Йотсдамської конференції. 1946—47 — керівник Київського філіалу Інституту експертизопрацездатності та організації праці інвалідів, 1947—62 — вчений секретар Вченої ради Міністерства соціального забезпечення УРСР. Наукові праці в галузі фтизіатрії та соціального забезпечення інвалідів. Розробив спеціальні пристрої для інвалідів — заміну кінцівок, щоб облаштувати на механізованому виробництві їхні робочі місця. Це дало можливість працевлаштування багатьох покалічених війною. Його дружина — Сидоренко Наталія Павлівна (1892—1990) — лікар-паразитолог, біолог, викладач (1927—41), завідувачка кафедри біології (1941—43) Київського медичного інституту. Досліджувала лікарські рослини, проблеми виготовлення біологічних стимуляторів, разом з акад. В. Філатовим розробляла питання застосування алое як біологічного стимулятора при очних хворобах та інших захворюваннях. Була близькою знайомою родини Косачів, які проживали неподалік — на вул. Овруцькій, 6 (див. ст. 49). Родину Сидоренків часто відвідували рідні сестри Лесі Українки — І. Косач-Борисова і О. Косач-Кривинюк. 1943 перед виїздом на еміграцію сестри залишили Н. Сидоренко меморіальні речі, картини, рідкісні видання, які вона зберегла і пізніше передала Київському літературно-меморіальному музею Лесі Українки. У цьому будинку в родині Сидоренків бували відомі вчені: лікарі, академіки Р. Кавецький, М. Стражеско, В. Філатов, Л. Хоцянов (приїздив з Москви і жив у господарів, розробляв разом з Г. Сидоренком пристрої для інвалідів), В. Чаговець, Ф. Яновський; генетик і селекціонер, чл.-кор. В. Зосимович, біолог і селекціонер, акад. М. Кащенко; лікар, завідувач кафедри Київського медичного інституту А. Собкевич та ін.

Шоста Чоловіча Гімназія 13, Де В Трудовій Школі № 61 Працював І Проживав Васильченко С. В. Мельникова, 81-а Чоловим фасадом виходить на червону лінію вулиці. Споруджено за проектом архітекторів О. Кобелєва та П. Жукова. Останній здійснював авторський нагляд. Двоповерховий з підвалами, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Глухий брандмауер, звернений в бік вул. Дегтерьовської, вказує на те, що споруду задумано симетричною, П-подібною у плані. Зведено лише праве крило з центральною частиною, до якої входить парадний вестибуль і тримаршові сходи. Архітектуру будинку визначають форми пізньої раціоналістичної еклектики, для якої характерні як прогресивні гігієнічні норми щодо освітлення та кубатури навчальних приміщень, так і елементи історичних стилів. Просторі класні кімнати розміщено по один бік широких рекреаційних коридорів. Тектоніка головного фасаду побудована на ритмічному членуванні стін на поля, що вміщують по три великі віконні прорізи (прямокутні в першому поверсі й аркові — у другому). У композиції домінує об'єм вхідних приміщень, що виступає і відрізняється надзвичайно витонченою прорисовкою вікон з імпостами, які ледь нагадують романські трифоріуми. Вплив романських архітектурних мотивів найбільше виявляється на торцевому фасаді правого крила: щипці слухових вікон, що відповідають членуванням фасаду, запозичені з арсеналу французького ренесансу. Будинок — цікавий зразок навчальних будівель поч. 20 ст. 28 у розташованій тут Київській трудовій школі № 61 ім. І. Франка викладав українську мову та літературу Васильченко Степан Васильович (справж. — Панасенко, 1878—1932 ) — письменник і педагог. 1925—32 жив у цій будівлі у квартирі № 1. У цей час опублікував повісті «Авіаційний гурток» (1925), «Солов'ї» (1926), «Олив'яний перстень» (1927), присвячені проблемам школи й молоді; працював над автобіографічною повістю «Мій шлях», написав першу частину повісті «Широкий шлях» про Т. Шевченка — «В бур'янах» (опубл. 1938); п'єси «Кармелюк» (1927), «Минають дні» (опубл. 1939); перекладав українською мовою твори М. Лєскова (1929), М. Гоголя (1930) тощо. Багато уваги надавав роботі з удосконалення методики викладання у школах, художньому вихованню учнів. Виконував обов'язки уповноваженого комісії дитячої книжки Наукового педагогічного товариства ВУАН та Ради дитячого театру. Спеціально для дітей своєї школи написав кілька дитячих п'єс, які були поставлені на сцені керованого ним драматичного гуртка. З серед. 1930-х рр. будівлю використовувало КВІРТУ ППО

Міські казарми 1900-12, в яких містилися відомі військові формування Мельникова, 24 Перша черга забудови (1900) складалася з будинку для полкового штабу по фронту вулиці (колишня вул. Велика Дорогожицька), чотириповерхової цегляної казарми на чотири роти з полковою церквою, розташованої паралельно правій межі ділянки, та допоміжних будівель (зокрема, цегляної кузні) у глибині садиби. Автором, імовірно, був міський арх. І. Ніколаєв, який відповідав за будівництво на Лук'янівці. Пізніше ділянка забудовувалася за рахунок цільової муніципальної позики на спорудження міських казарм. 1912 планувалося розширити територію садиби й побудувати нові казарми на вісім рот, однак звели тільки одну казарму на чотири роти (цивільний інж. М. Бобрусов), паралельну лівій межі ділянки. Будинок штабу. Триповерховий, цегляний, пофарбований по цеглі, у плані прямокутний, з тильним ризалітом. В опорядженні використано мотиви пізнього класицизму, головний фасад — симетричний, розчленований на рівні другого-третього поверхів лопатками та пояском з поребрика. Центральну вісь акцентовано розкріповкою, групою обрамлених архівольтами напівциркульних вікон на третьому поверсі та цегляним аттиком з люкарною. Бічні й тильний фасади також архітектурно опоряджено. Будинок призначався для штабних приміщень і службових квартир офіцерів. Казарми. Чотириповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований під розшивку швів, у плані прямокутний будинок. Головний фасад звернений до невеликого плацу позаду штабу. В його лаконічному оздобленні переважають елементи класицизму з рисами модерну. На флангах — оригінально оформлені цеглою портали, яким відповідають невеликі ризаліти. Лівий ризаліт завершено параболічним трифорієм, правий — овальним вікном. Вікна горішнього поверху з'єднано пояском. Комплекс споруд цікавий як зразок військової архітектури поч. 20 ст. Призначався для розміщення особового складу 131-го піхотного Тираспольського полку. На ділянці з протилежного боку вул. Мельникова (ріг сучасної вул. Якіра) теж стояли деякі споруди цього полку, зведені на поч. 20 ст., зокрема, цегляна двоповерхова казарма для нестройової роти та цегляні одноповерхові пакгаузи (не збереглися; казарму, яку за радянських часів використовували як гауптвахту, розібрано 1999 у зв'язку зі спорудженням нового будинку). Крім того, вісім рот Тираспольського полку перебували в орендованих казармах у приватній садибі поблизу вул. Глибочицької (не збереглися). Назву Тираспольського 1863 надано резервному полку, виділеному зі складу Волинського піхотного полку. Останній сформовано 1803 з окремих рот різних полків; у 1803-11 він мав назву Волинського (мушкетерського). Брав участь у війні з наполеонівською коаліцією, Кримській війні 1853-56. Оскільки серед рот був колишній підрозділ утвореного в 1700 Пермського полку, Тираспольський полк вважав його попередником і вів свою історію з цього часу. Бойове хрещення Тираспольського полку відбулося під час російсько-турецької війни 1877-78 (зокрема, він відзначився у бою під Абловою, за що отримав Георгіївські сурми та відповідний напис на прапорі). Командував ним полковник А. Сенкеdич — родич польського письменника Г. Сенкевича. Після 1878 полк постійно дислокувався в Києві. У 1905-09 тираспольці брали участь у придушенні революційних заворушень на Кавказі. В цей період полкові казарми займали підрозділи 48-го Одеського та 166-го Рівненського полків. До 1-ї світової війни в полку служив військовий теоретик, один із засновників Військової академії Естонії генерал Лебедєв Дмитро Капітонович (1872-1935). Тут відбували ротний та батальйонний командний вишкіл відомі у майбутньому військові діячі. Серед них — генерал від інфантерії Рузький Микола Володимирович (1854-1918); генерали Білого руху Добророльський Сергій Костянтинович (1867 - після 1929) та Лукомський Олександр Сергійович (1868-1939); воєначальники Червоної армії Гутор Олексій Євгенович (1868-1938) і Сапожников Микола Павлович (1874-1938); генерали Армії УНР Агапієв Всеволод Миколайович (1877-1948) і Армії Української Держави Стеллецький Борис Семенович (1872-?). Понад 25 років офіцером полку був майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Ольшевський Володимир Антонович (1871—1933). У роки 1-ї світової війни полк брав участь у боях на Південно-Західному та Північному фронтах: у 1914-15 — в Польщі та Карпатах, у 1916-17 — у Прибалтиці. Під час бойових дій серед тираспольців уславився, зокрема, полковник Луценко Петро Костянтинович (розстріляний 1931), нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня та Георгіївською зброєю. Восени 1917 131-й полк було українізовано, на чолі його став полковник В. Ольшевський. У квітні 1918 рештки полку увійшли до складу Армії Української Держави під назвою 27-го Козятинського полку, пізніше — 7-ї піхотної дивізії (колишня 33-я дивізія російської армії), з грудня 1918 — в Армії УНР. Згодом колишні тираспольці брали участь у боях проти Червоної армії на Поліссі та Волині, у квітні 1919 влилися до загону О. Удовиченка — майбутньої 3-ї Залізної дивізії УНР. 1914 у тираспольських казармах на базі батальйону 131-го полку було сформовано 27-й піхотний Лохвицький полк, який у складі 70-ї дивізії відзначився у боях під Холмом влітку 1915. Припинив існування на Південно-Західному фронті в лютому 1918. Під час 1-ї світової війни у казармах розташовувалися запасні формування, з яких у травні-червні 1917 утворено Київський полк Георгіївських кавалерів на чолі з підполковником Кирієнком Іваном Касяновичем (1881 — 1971), згодом — генералом, одним з організаторів білогвардійської Добровольчої армії та російського Охоронного корпусу на Балканах під час 2-ї світової війни. У листопаді 1917 кілька десятків кавалерів з командиром полку, взявши полковий прапор, виїхали на Дон, решта перейшла на бік Української Центральної Ради і склала 4-й Сердюцький полк ім. І. Богуна. У лютому 1918 Сердюцький полк розділився на дві частини. Перша відступила з Києва разом з українською владою, діяла у Запорозькому корпусі Армії УНР до кінця Української революції 1917—21 як Богунський полк, Богунський курінь. Друга увійшла до складу радянських військ під назвою Червоного полку георгіївських кавалерів, що згодом перетворився на 1-й Український радянський Богунський полк на чолі з М. Щорсом. 1918 в казармах деякий час дислокувалися підрозділи Синьожупанної дивізії, потім — німецькі окупаційні війська, з вересня — 3-й Сердюцький полк гетьмана П. Скоропадського. У радянський час майже до початку 2-ї світової війни в казармах містився 133-й стрілецький полк 45-ї Київської дивізії, сформований 1921 з трьох полків Богунської бригади. З 1953 споруди використовувало Київське вище інженерне радіотехнічне училище. Будинок штабу зазнав внутрішніх перепланувань: частину його приміщень займала військова поліклініка. Тепер будинок штабу перебуває на капітальному ремонті. У колишніх казармах міститься Українська авіаційна транспортна компанія

Олексіївський притулок для дітей військових, 1901—02 Мельникова, 81 Заснований Київським місцевим попечительством для допомоги нужденним родинам військових (пізніше називалося Київським попечительством малолітніх дітей військових чинів). Зведений за проектом академіка архітектури І. Кітнера — професора Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів, віце-голови (з 1888) і голови (з 1905) Санкт-Петербурзького товариства архітекторів. Перебування І. Кітнера в Києві пов’язане з будівництвом за його проектом комплексу Київського політехнічного інституту. Спорудженням будівлі притулку керував міський інж. С. Бек. Підрядні роботи здійснила будівельна фірма Л. Гінзбурга. Триповерховий на цокольному напів поверсі, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний План першого поверху. Вул. Мельникова, 81 Симетричний фасад оформлено в стилі історизм з рисами романського та готичного стилів, з використанням візерунка цегляного мурування. Площина фасаду розчленована, центральна розкріповка — з високим ступінчастим аттиком нагорі, флангові — завершені цегляними балюстрадами. На центральній осі влаштовано портал головного входу з напівциркульною аркою, над вхідними дверима — кругле вікно-розетка. Фасад на першому поверсі оброблено рустом, між вікнами другого і третього поверхів — лопатки, перехоплені пояском на рівні вікон другого поверху. Лопатки в ризалітах трикутні у перерізі. Вікна лучкові. Під карнизом — фриз з цегляних чарунків та кілець. Притулок — пам'ятка архітектури громадського призначення поч. 20 ст. Установа поєднувала функції притулку й училища. Під час будівництва змінювалося її призначення: первісно — для 130 синів офіцерів, чиїм батькам важко було готувати їх до вступу у середні навчальні заклади, пізніше — для дітей загиблих і скалічених солдатів (100 хлопчиків і 40 дівчат); згодом тут виховувалися діти нижніх чинів. Після народження наступника престолу цесаревича Олексія (1904) притулку присвоєно його ім’я. За радянських часів будівля використовувалася оборонними установами як школа інструкторів фізвиховання, пізніше — як один з корпусів Київського вищого інженерного радіотехнічного училища.

Будинок фельдшерської школи 1907, в якому жив і працював Стеценко К. Г., де сформовано тимчасовий військово-санітарний поїзд № 1078 Мельникова, 14 На червоній лінії забудови вулиці. Чотириповерховий, цегляний. Споруджений для земської фельдшерської школи при Кирилівській лікарні. З жовтня 1909 до серпня 1910 тут проживав і працював вихователем Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) — композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, священик. Одночасно викладав спів у Київському учительському інституті. У серпні 1910 переїхав до м. Тиврова Подільської губернії. В училищі навчалися у різний час чл.-кор. АН УРСР , проф. М. Коломійченко. На початку Великої Вітчизняної війни при медичній школі, що містилася в будинку, створено евакопункт, на базі якого у червні 1941 сформовано тимчасовий військово-санітарний поїзд № 1078. Начальником поїзда призначено лікаря 1-го рангу С. Тихонова, персонал складався з 30 осіб. За рік свого існування (з 22 червня 1941 до 27 червня 1942) поїзд здійснив 17 рейсів, перевіз з фронтів у тил тисячі поранених і хворих. З 1945 у будинку медичне училище № 1. 1972 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку, яку 1983 замінено на нову з чорного граніту із знаком Червоного хреста і Червоного півмісяця.

Пам'ятний знак робітникам і службовцям київського депо ім. В. Леніна, загиблим у великій вітчизняній війні, 1983 Білоруська, 1 Автори - ск. Н.Дерегус, арх. О. Стукалов. Розміри: 6,0 х 2,0 х 2,0 м. На облицьованій полірованими гранітними плитами бетонній стелі, яку увінчує викарбувана дата: «1941-1945», вгорі вмонтовано гранітне зображення голови воїна в шоломі, висічене з граніту у техніці високого рельєфу. У нижній частині стели виступає карнизом горизонтальний об'єм з викарбуваними прізвищами загиблих. Поміж рельєфом та карнизом на стелі викарбувано присвятний напис. Тектонічно-асиметрична динаміка архітектурних об'ємів підпорядковує собі скульптурно-пластичний елемент, вирішений як великомасштабний фрагмент погруддя, активізує конструктивно-образну роль архітектурної частини і надає скульптурі документальної правдивості завдяки кінематографічному прийомові стоп-кадру «крупного плану». Пластичне і композиційне вирішення твору викликане реакцією на т.зв. естетичний голод 1960-х рр. під час посилення індустріального будівництва, що спонукало до влаштування у міському безликому середовищі архітектурно-пластичних мікроансамблів. Пам'ятний знак певною мірою пожвавлює довкілля з однотипними будинками.

Лук’янівський парк міської залізниці, поч. 20 ст. Дегтерьовська, 7, 7-а 1890 - 91 на Лук'янівській пл. було влаштовано парк кінної міської залізниці, 1894—95 переобладнано для електричних трамваїв. На поч. 20 ст. територію парку поступово забудовано новими спорудами. Будинок електричної станц і ї (1909—10, арх. К. Остроградський). Цегляний, у плані прямокутний, значно витягнутий у глибину ділянки, на підвалі. Первісно у фронтальній частині мав зальну внутрішню структуру з трьома ярусами вікон, у тиловій частині — триповерхову. Пізніше, у зв'язку зі зміною функціонального призначення, перебудований на суцільний триповерховий з коридорним двобічним плануванням і невеликого залою у фасадній частині. Перекриття плоскі, над залою — по металевих фермах. Оформлений у стилі модерн. Головний фасад завершено лучковим фронтоном з вежоподібними виступами; має тридільну симетричну композицію, підкреслену чотирма потужними контрфорсами. Окреслення фронтону повторено у формі великого тридільного верхнього вікна. Бічні фасади розчленовано лопатками й фігурними фільонками над вікнами третього поверху. Призначався для розміщення чотирьох дизельних двигунів, що забезпечували електроенергією трамвайну мережу. Будинок зазнав значних руйнувань під час фашистської окупації. У повоєнні роки перетворений на конторське приміщення. Споруда є цікавою пам'яткою промислової архітектури. Тепер — виробничі цехи енергопостачання трамвайного ремонтно-експлуатаційного депо № 7. Конторський будинок (первісно приміщення контори та кондукторської). Двоповерховий, цегляний, асиметричний за композицією. Виконаний у стилі раціонального модерну. Планування коридорного типу, вхід — з боку подвір'я. Завершений щипцем вуличний фасад розчленовано по всій висоті канелюрованими в нижній частині лопатками. Сходову клітку на бічному фасаді виявлено невеликим ризалітом, до якого на рівні верхнього поверху прилягає балкон на масивній аркоподібній консолі. Правий бічний фасад вирізняє асиметрично розташоване на першому поверсі підковоподібне тридільне вікно, вісь якого підкреслено балконом і вінцевим трапецієподібним фронтоном. Тепер — адміністрація трамвайного ремонтно-експлуатаційного депо № 7. Диспетчерська і прохідна. Одноповерхова, цегляна, виконана в одній стилістиці з основними будівлями. До забудови парку входять також великі приміщення для вагонів (неодноразово перебудовані) та сучасні технічні споруди. У 1920—90-х рр.— Трамвайне ремонтно-експлуатаційне депо ім. В. І. Леніна. Ряд працівників депо загинули під час Великої Вітчизняної війни; на їхнє пошанування відкрито пам'ятний знак з граніту у сквері на Лук'янівській пл. (1983, арх. О. Стукалов, ск. Н. Дерегус). Тепер — Лук'янівський трамвайний парк

Українська академія радянської торгівлі, 1935—38 Просп. Перемоги, 10 1958 споруду надбудовано та реконструйовано (арх. В. Фадеїчев). 1944—63 тут розміщувався Київський інженерно-будівельний інститут. Будинок триповерховий у центральній частині, двоповерховий — у бічних, на цоколькому поверсі, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані складної конфігурації, з симетричними Г-подібними крилами з боку вулиці та двома прямокутними ризалітами з тилу. Перекриття пласкі залізобетонні. Дах вальмовий на дерев'яних кроквах, критий бляхою. Планування коридорне з однобічним розташуванням приміщень. На першому поверсі заплановано вестибюль з роздягальнями, адміністративні приміщення, кабінети й лабораторії, на другому — великі аудиторії, на третьому — залу на 320 місць, освітлену з двох боків. Поверхи сполучаються чотирма розміщеними у торцях коридорів двомаршовими сходовими клітками, що виступають на бічних фасадах. Будинок має монументальний урочистий вигляд і репрезентує архітектуру доби «засвоєння класичної спадщини», зокрема, ззовні у яскравий жовтий колір пофарбовано стіни з білими архітектурними деталями. Центральний триповерховий об'єм разом з бічними двоповерховими крилами утворює перед будинком просторий курдонер, по осі якого біля головного входу вкомпоновано піднесений на висоту цоколю чотириколонний портик ко-ринфського ордера. Аналогічними портиками з парних колон оформлено флангові розкріповки на бічних крилах. Елементи ордера у вигляді між- віконних пілястр застосовано в курдонері і на окремих ділянках бічних фасадів. Колони і пілястри завершено класичним антаблементом, який влаштовано по периметру споруди на висоті підвіконня третього поверху. Карнизи над портиками прикрашено дентикулами. Додаткове горизонтальне членування фасадів утворює високий рустований цоколь. Прорізи вікон і дверей прямокутні, на першому поверсі — у рамковому обрамленні. Вікна зали на третьому поверсі аркові, оздоблено архівольтами із замковими каменями і простіночними пілястрами тос-канського ордера, що підтримують фризову смугу і простий карниз. Об'єм зали завершує глухий парапет і тридільний горизонтальний аттик, який підкреслює вісь головного входу. Двоповерхові крила увінчані парапетом у вигляді балюстради. Архітектура бічних і тильного фасадів з аналогічними горизонтальними членуваннями відзначається спрощеним вирішенням. Оформлення інтер'єрів виконано у традиціях 1930—50-х рр. — із застосуванням у парадних приміщеннях елементів ордера (пілонів, пілястр), плафонного ліплення класичного зразка, балюстрадних огорож тощо. Будинок — вдалий зразок характерних для радянської архітектури 1930-х рр. форм класичної спадщини. Тепер тут міститься Міністерство освіти і науки України.

Житловий будинок 1969, в яко­му проживав Кульчицький К. І. Тургенєвська, 83/85 1970—97 на четвертому поверсі у квар­тирі № 40 проживав Кульчицький Кос­тянтин !ванович (1922—97) — фахівець у галузі морфології людини, дійсний член Академії педагогічних наук Ук­раїни (з 1992), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). У цей час — проректор з учбової час­тини Київського медичного інституту, завідувач кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії. Голова Ук­раїнського республіканського товаристтва морфологів, член редколегії жур­налів «Архів анатомії», «Клиническая хирургия». Розробив дидактику викла­дання морфології людини. Займався проблемами нервово-судинної системи і системи травлення. Запровадив ори­гінальний метод навчання, створивши студентський інститут серцево-судин­ної системи, згодом перетворений на Український науковий центр експери­ментальної і серцево-судинної хірургії. Автор восьми свідоцтв на винаходи, 248 наукових праць. Відзначений Дер­жавною премією УРСР (1983), премією ім. О. Богомольця АН УРСР (1986). Тепер на першому поверсі — Публічна міська бібліотека ім. Лесі Українки.

Житловий будинок працівників енергомережі, 1930-і рр., 1954, Артема вул, 79 В ряді забудови на плавному повороті вулиці, що спускається на Лук'янівку. Запроектований 1937 арх. Є. Яхненком разом із загальним планом реконструкції вулиці. Розрахований на 100 квартир. Семи-, восьмиповерховий, цегляний, у плані має невеликий вигин. Складається з п'яти типових секцій на три квартири з двох і трьох кімнат, що групуються біля тримаршових сходів. Композиція фасаду рівномірно ритмічна. Перший і цокольний поверхи оформлені під рваний камінь. Акцентами фасаду є гранчасті еркери, оброблені литими бетонними деталями, арка внутрішньоквартального проїзду, розташована у восьмиповерховій частині споруди, важкий карниз класичного профілю, перила балконів із збірного бетону. Будинок є характерним прикладом архітектури кін. 1930 - поч. 1950-х рр.

Житловий будинок, рубіж 19—20 ст. Артема, 72 На черво­ній лінії забудови вулиці. Зведений як житловий будинок Є. Бассі у стилі ренесанс. Чотириповерховий, цегляний, у плані Т-подібний, односекційний. На кожно­му поверсі було по дві квартири. Го­ловний фасад симетричний щодо осі центрального входу. Розчленований на три поля: середнє— на п'ять віконних прорізів з пілястрами корінфського ордера в простінках другого і третьо­го поверхів і бічні — на два віконних прорізи, фланковані кожне з двох бо­ків тридільними колонами (капітелі втрачено під час капітального ремон­ту 1980-х рр.). Важливу роль у зовні­шньому вигляді відіграють по-різному згруповані балкони з ажурними мета­левими огорожами з мотивами кола. Архітектурний декор доповнено ліп­ним рослинним орнаментом, деякі елементи виявлено кольором (пілястри, напівколонії, карниз тощо). Буди­нок — характерний приклад міської забудови Києва періоду еклектизму.

Будинок кін. 19 ст., в якому проживав Татлін В. Є. Дончука В., 5 На червоній лінії забудови вулиці. Одноповерховий з боку вулиці, півтораповерховий — з подвір'я. Дерев'яний (пізніше обкладений цеглою), тинькований, на цегляному цокольному поверсі. Головний фасад з шістьма прямокутними вікнами й центральними дверима. 1925-27 тут проживав Татлін Володимир Євграфович (1885-1953)—художник, заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1931). Запрошений до Києва І. Вроною (ректором Київського Художнього інституту), обіймав посаду професора і завідувача теакінофотовідділення живописного факультету інституту. Результати педагогічної роботи митця демонструвалися на Всеукраїнській ювілейній виставці у листопаді 1927. На ній було представлено макети й ескізи до театральних і кінопостановок учнів В. Татліна і його асистента, художника М. Тряскіна. Один із фундаторів українського дитячого театру. 1 березня 1926 у Театрі юного глядача в Києві відбулася прем'єра вистави за п'єсою В. Гжицького «По зорі» (реж. О. Соломарський). В. Татлін виступив в ній у трьох іпостасях — як співрежисер, художник-конструктор і виконавець головної ролі, побудувавши спектакль за принципами сценічного конструктивізму. З квітня 1926 у тому ж театрі відбулася прем'єра поставленої ним п'єси М. Шкляра «Бум і Юла» за мотивами казок Г.-К. Андерсена (реж. В. Кожич). В оформленні обох спектаклів брав участь також художник Є. Сагайдачний. У листопаді 1926 у постановці «Гайдамаків» за поемою Т. Шевченка в Київській артилерійській школі (реж. Г. Бегічева) виконував у пролозі та епілозі козацькі думи. В цей період працював також у книжковій графіці. 1927 оформив обкладинку до збірки віршів українських поетів «Зустріч на перехресті». Того ж року співпрацював у київському журналі «Кіно»: для № 5 підготував колаж до нарису Ю. Юрченка (Ю. Яновського) «Історія майстра», присвяченого фільму О. Довженка «Сумка дипкур'єра». У № 9 опубліковано ілюстрацію В. Татліна до фільму «Борислав сміється» (за повістю І. Франка). Проживаючи у цьому будинку, конструював свій відомий літальний апарат «Літатлін» (1929-32), пізніше представлений на виставці у Москві, куди він переїхав з Києва

Садиба, 1900—10 Студентська, 5, 5-а Її забудова формувалася з 1900, коли по фронту звели двоповерховий дерев'яний будинок, 1901 обкладений цеглою. 1907—10 новий власник садиби селянин С. Поскрипка розширив межі ділянки, перебудував головний будинок, спорудив у глибині подвір'я флігель. У радянський час приміщення споруд переплановано. Головний будинок (№ 5). На червоній лінії забудови вулиці. Двоповерховий, дерев'яний, обкладений цеглою, пофарбований, у плані прямокутний, з входом у центрі головного одинадцятивіконного фасаду. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Оздоблений у цегляному стилі з елементами неоренесансу. Симетричний за композицією. Має чотири архітектурно вирішені фасади, для яких є характерним членування профільованим міжповерховим гуртом, вінцевий карниз на цегляних модульйонах, міжвіконні лопатки, на другому поверсі з боку вулиці — пілястри. Вікна прямокутні, на головному фасаді з замковими каменями й підвіконними нішками, оформленими зубцями, на дворовому — з профільованими підвіконними поличками. Окрасою будинку є портал головного входу, утворений архівольтом, що спирається на бічні пілони. У тимпані архівольта над прямокутним отвором входу вміщено декоративну розетку. Будинок є зразком рядової житлової забудови у формах історизму. Флігель (№ 5-а). У глибині ділянки, паралельно головному будинку. Двоповерховий з цокольним напівповерхом, що завдяки перепаду рельєфу на тильному фасаді переходить у повний поверх, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний з неглибоким тривіконним виступом у тилу. Структура симетрична відносно осі входу, розташованого в центрі головного фасаду. Дах вальмовий з бляшаним покриттям. Оздоблений у модернізованих формах історизму. Всі фасади архітектурно оформлені, мають чітко відбиту лінію цоколю та вінцевий карниз на цегляних кронштейнах. Вікна прямокутні, у цоколі з клинчастими перемичками та замковими каменями, на головному фасаді з верхніми наріжними виступами, на тильному фасаді з підвіконними поличками. Центральну тривіконну частину та фланги одинадцятивіконного головного фасаду підкреслено канелюрованими пілястрами заввишки у два поверхи. Парадний вхід вирішено у вигляді порталу під трикутним фронтоном, до якого ведуть кілька кам'яних сходинок. Над фронтоном розміщено декоративне модерністичне коло, позначене контурними цеглинами. Між першим і другим поверхом тильного і бічних фасадів проходить пояс поребрика. Будинок є зразком ошатно оздобленої внутрішньоквартальної житлової споруди. Садиба — цікавий зразок міської забудови поч. 20 ст. Тепер тут містяться установи

Особняк Русакова В. І. Студентська, 3 Автор проекту, ймовірно, інж. І. Мацнєв, який працював у Службі рухомого складу тяги та майстерень Управління Південно-Західної залізниці. На першому поверсі будинку було шість кімнат і дві кухні, на другому — вісім кімнат і дві кухні, загалом — чотири квартири, одну з яких займав власник. У сад за будинком виходила відкрита дерев'яна веранда. Після смерті власника у 1913 особняк належав його родині, яка мешкала на першому поверсі до 1920-х рр. Двоповерховий, цегляний,у плані прямокутний з ризалітом з боку подвір'я. На кожному поверсі міститься по дві квартири з парадним входом з боку вулиці та чорним — з подвір'я. При необхідності квартири на поверсі могли об'єднуватися в одну з блоком приміщень для прислуги. Оформлений у стилі модерн. Головний фасад асиметричний, парадний вхід виділено ризалітом, підкресленим лопатками з геометричним орнаментом і завершеним аттиком з датою спорудження (1911). Ліворуч від входу влаштовано в'їзд на подвір'я, праворуч на другому поверсі — балкон. Вирішений у цеглі фасад має вставки з майолікових кахлів, гранітне облицювання цоколю, металеві ґратчасті браму й огородження балкона. Парапет з модерністичним візерунком не зберігся. Залишилося столярне заповнення вхідних дверей та вікон. Пам'ятка являє інтерес як зразок споруди для власника із середньоза- безпечених верств населення.

Лук’янівський народний будинок, 1900—02 Дегтерьовська, 5 Двоповерховий, з напівпідвалом та високою покрівлею, цегляний, тинькований. Перекриття плоскі. Покрівля складної конфігурації з великими, обрамленими кокошниками напівциркульними горищними вікнами по центру головного і бічного фасадів, і високими вентиляційними трубами, що виконують також декоративну функцію. Об'ємно-просторова структура будинку симетрична. На першому поверсі в центрі розташовано вестибуль, на другому — глядачеву залу (первісно розрахована на 550 осіб). Довколо них згруповано приміщення бібліотеки, класів для вечірніх занять, їдальні, чайної, нічліжного притулку, амбулаторії тощо. Фасади нагадують казковий терем: виконані в стилізованих формах російської архітектури 17 ст., пишно декоровані. Головний фасад тридільний, центральний ризаліт виділено широкими прорізами вікон і дверей та гранчастим у плані балконом з парапетом і високими шпилями на вінцях рогів (балкон і шпилі втрачено). Бічні вікна другого поверху мають оригінальну стрілчасту форму, простінки між ними оформлено тричвертєвими колонами й пілястрами. Наріжжя ризаліту й фасадів оздоблено ярусними лопатками з діамантовим рустом у нижній частині, фільонками і бочкоподібними напівколонами — у верхній й увінчано кокошниками. Лаконізмом архітектурного вирішення вирізняється дворовий фасад, виконаний у цегляному стилі. Його центральний тригранним ризаліт акцентовано на першому поверсі лучковим вікном, на другому — балконом. Первісну структуру інтер'єрів першого та другого поверхів порушено: у глибині вестибуля - розпашні сходи, що ведуть до зали та на балкон, добудовано сходи у правому крилі. Ліплення стель виконано в 1950-і рр. Лук'янівський народний будинок засновано 1897 Південно-західним відділом товариства тверезості, створеним 1896 з ініціативи викладачів Київського університету св. Володимира (до 1902 розташовувався в іншому приміщенні). Протягом багатьох років товариство очолював Сікорський Іван Олексійович (1842—1919) — психіатр, психолог, педагог, професор, завідувач кафедри психіатрії університету (1903—18). Будинок перебував у віданні Київського міського комітету піклування про народну тверезість, канцелярія якого містилася у цьому помешканні. Головою комітету довгий час був Лубенець Тимофій Григорович (1855—1936) педагог, освітній діяч, у дорадянський час — викладач київських гімназій, зокрема жіночої гімназії О. Дучинської, директор народних училищ Київської губернії (у 1910-х рр. усунений з посади за видання підготовленої ним української абетки), член Київської єпархіальної ради. При народному будинку діяли дешева їдальня, нічліжний притулок для приїжджих, заїжджий двір, безкоштовні бібліотека-читальня і амбулаторія, книжковий склад з музеєм підручників, театр з власною бібліотекою, синематограф, безкоштовні вечірні класи для дорослих — жіночі рукодільні й загальноосвітні; влаштовувались науково-популярні читання, виставки підручників і наочних посібників для нижчих і середніх навчальних закладів тощо. Відразу після відкриття благодійного закладу товариство тверезості організувало при ньому чайну, яка стала своєрідним культурно-просвітницьким центром і музеєм одночасно. Тут було представлено різноманітні матеріали, які популяризували здоровий спосіб життя, а також енциклопедії, інструменти, машини, верстати, зразки рамочних вуликів, хлібних злаків і трав Київського промислового сільськогосподарського синдикату, вироби Товариства плодівництва. У підвальному приміщенні будинку було влаштовано майстерню з вироблення речей для бджільництва. У музеї-чайній відбувалися лекції й читання з поясненням експонатів, музичні концерти. 1917 будинок було передано Українському робітничому клубу, в якому виступали актори «Молодого театру», учні Музично-драматичної школи М. Лисенка, об'єднані М. Старицьким у «Гурток українських акторів». 1919 організовано самодіяльний робітничий театр, де починали творчу діяльність актори Л. Гаккебуш і П. Коваленко. З 1920-х рр. будинок належав профспілці трамвайного парку, через що отримав назву Клубу трамвайників. Під час Великої Вітчизняної війни тут містився госпіталь. Тепер — Будинок культури Київського трамвайно-тролейбусного управління

Будинок школи 1937, в якій навчався Єгунов К. К. Коперника, 8 Тут у середній школі № 101 у 1938-40 навчався Сгунов Костянтин Кузьмич (1923-42) — керівник підпільної комсомольсько-молодіжної групи «За Радянську Україну», секретар підпільного Шевченківського райкому ЛКСМУ Києва в період німецько-фашистської окупації. Група діяла з жовтня 1941 до листопада 1943. До її складу входило 27 осіб, в основному учні школи № 101. Члени організації розповсюджували антифашистську літературу і листівки, здійснювали диверсії, виготовляли документи для радянських військовополонених та підпільників. У травні 1942 гестапівці вийшли на слід підпільної організації. Більшість її членів було заарештовано і закатовано в гестапо, у т. ч. К. Єгунова. У пам'ять про загиблих підпільників у школі створено меморіальний музей. 1974 на фасаді встановлено меморіальну дошку з сірого граніту на пошанування К. Єгунова.

Лук'янівська в'язниця, 19 - 20вв Дегтерьовська, 13 У тюрмі існувала православна церква св. Іова, освячена 1863, іконостас якої був виконаний також за проектом арх. М. Іконникова. Бл. 1873—74 священиком церкви був Ф. Біляшівський, батько майбутнього акад. УАН М. Біляшівського. В серед. 1920-х рр. комплекс в'язниці складався, крім головного корпусу, із кількох споруд різного призначення: чотириповерхового слідчого корпусу (зведений 1911), жіночого відділення, робочого корпусу, двоповерхових майстерень, житлового будинку адміністрації, гуртожитку, одноповерхових казарм або караульного приміщення, а також лікарні, лазні, льодовні, свинарні та інших будівель. Пізніше зведено ще один великий корпус з південно-західного боку садиби, реконструйовано старі будівлі. Комплекс в'язниці оточено високим муром, з боку вулиці до огорожі включено двоповерхову споруду зі службовими та охоронними приміщеннями; тривалий час він домінував серед навколишньої забудови, нині закритий новими житловими будинками та госпіталем МВС. Впродовж існування в'язниці тут утримувалися відомі громадсько-політичні та церковні діячі, представники науки та культури, які у той чи інший час були в опозиції до влади або стали жертвами політичних репресій. У 1870—90-х рр. тут перебували учасники народницького руху. У листопаді 1875 — березні 1878 в одиночній камері сидів М. Кибальчич, інженер-самоук, винахідник схеми реактивного літального апарата, звинувачений у революційній пропаганді, яку проводив у с. Жорнівка Київської губ.; пізніше страчений за участь у вбивстві народовольцями імператора Олександра II (1881). У 1877—78 ув'язнення відбували учасники Чигиринської справи (за створення серед селян Чигиринського і Черкаського повітів підпільної організації «Таємна дружина», підбурювання їх до повстання): В. Дебогорій-Мокрієвич, І. Бохановський, Л. Дейч, Я. Стефанович. Останні втекли з в'язниці 27 травня (8 червня) 1878 за допомогою народників В. Осинського і М. Фроленка. В. Осинський — член організації «Земля і воля», керівник створеного ним у Києві терористичного гуртка «Виконавчий комітет», що здійснив ряд убивств представників влади. До складу гуртка входили брати Івичеви, І. Волошенко, М. Колодкевич, Г. Попко, В. Свириденко, М. Фроленко та ін. Був заарештований у січні 1879, пізніше були затримані інші члени комітету. У травні 1879 Л. Брандтнера, В. Осинського, В. Свириденка було страчено. У лютому липні 1880 тут утримувалися члени народницького гуртка М. Попова (представника «Чорного переділу») і групи народовольця Д. Буцинського; з кін. 1880 — члени «Південноросійського робітничого союзу» (С. Богомолець, яка у травні народила у в'язниці сина - майбутнього вченого-фізіолога, президента АН УРСР О.Богомольця; Є. Ковальська, М. Щедрін та ін.), засуджені у травні 1881 до різних строків позбавлення волі; 1881 - члени народовольського гуртка О. Баха; 1884 — групи М. і П. Шебаліних; того ж року — 34 студенти Київського університету, учасники вересневої акції протесту проти введення нового реакційного університетського статуту в Росії. У 1880 -90-х рр. значну кількість ув'язнених складали активісти соціал-демократичного руху, у т. ч. 1886 організатори і члени марксистського гуртка на заводі «Арсенал» П. Лукашевич, М. Мауер, М. Черневський та ін.; 1896 – 97 - Ю.Мельников - керівник «Лук'янівського клубу» (школи-майстерні, яка водночас була соціал-демократичним робітничим гуртком); у березні-квітні 1897 — студенти Київського університету, учасники Вєтровської демонстрації; у 1890 — на поч. 1900-х рр. — провідні соціал-демократи Києва М. Бердяєв, К. Василенко, В. Водовозов, М. Гурський, С. Діжур, Б. Ейдельман, Є. Етінгер, Б. Кістяківський, В. Крижанівська (Тучагіська), В.Крохмаль, А. Луначарський, І. Мошинський, К. Петрусевич, Е. Плетат, А.Поляк, С. Померанець, М. Ратнер, Є. Тарле, П. Тучапський, М. Урицький, Б. Шен, О. Шліхтер. З лютого 1901 тут утримувалися соціал-демократи, які належали до груп сприяння газеті «Искра». 11 з них, зокрема О. Басовський, М. Бауман, В. Бобровський, М. Литвинов, Й. П'ятницький, здійснили у серпні 1902 втечу з в'язниці. З січня 1904 в'язнями були сестри В. Леніна — А. і М. Ульянови (звільнені влітку), у лютому-листопаді - його брат Д. Ульянов. 1906 у в'язниці утримували учасників листопадового 1905 повстання саперів, зокрема, його організатора Б. Жаданівського; 1907 арештованих за бунт солдатів Селенгінського полку. У 1910-х рр. до тюрми неодноразово потрапляли члени київської організації РСДРП Є. Бош, Г. П'ятаков, О. Розмирович та ін., а також відомий діяч робітничого профспілкового руху І. Смирнов-Ласточкін. В'язнями були також члени терористичних есерівських та анархістських організацій, зокрема, 1906—07 тут сиділа Ф. Каплан (Ройтблат), член групи анархістів-комуністів, відома замахом 1918 на В. Леніна, через що була страчена. У в'язниці перебували учасники українського національного руху, лідери політичних партій і організацій, провідні діячі української революції: восени 1905 і протягом восьми місяців 1904 — Д. Донцов, заарештований разом з іншими членами Київського комітету УСДРП; 1902, 1906—07 — В. Винниченко; 1906—07 — С. Єфремов, А. Жук, В. Степанківський; 1914 М. Грушевський, М. Ковалевський; 1917 — В. Винниченко, В. Голубович, М. Ковалевський, Г. Одинець, С. Петлюра, О. Саліковський, В. Шульгін та багато ін. На поч. 1918 у в'язниці перебував Г. Чудновський - керівник штурму Зимового палацу у Петрограді; на поч. 1919 Г. Тимофєєва - учасниця більшовицького підпілля, страчена у лютому. Під час навали муравйовських загонів 1917 кримінальники розбили тюрму й, тікаючи, спалили частину приміщень. Перевантаження Лук'янівської в'язниці 1919 під час більшовицького панування у Києві призвело до організації численних тюрем по всьому місту, передусім на Печерську («чрезвичайки»), та концентраційного табору у старій пересильній тюрмі (Госпітальна, 17; Косий капонір). На Лук'янівці у цей час перебували заарештовані у не з'ясованій до кінця справі офіцера Крилова-Чернявського; священики і черниці у справі Покровського монастиря, серед них Д. Іванов та багато ін. Відомо, що ув'язнених піддавали жорстоким тортурам. Після приходу білогвардійців у вересні 1917 слідча влада разом з комітетом міжнародного Червоного Хреста розкопала на Лук'янівському цвинтарі поховання колишніх в'язнів, які були розстріляні розривними кулями 1919. Усі трупи виявилися голими. Серед упізнаних були члени Клубу російських націоналістів Конопліна та Слинкова. Денікінська влада восени 1919 утримувала в тюрмі українських літераторів Г. Михайличенка, В. Чумака (обидва розстріляні), М. Семенка. 1920, залишаючи місто, поляки розстріляли визначних більшовиків, декого вивезли, решту звільнили, тому на момент вступу до Києва радянських військ у в'язниці не було в'язнів. Згодом почала формуватися нова пенітенціарна система, відповідно до норм ленінської внутрішньої політики. Освітній ценз наглядачів був надзвичайно низький, побут в'язнів - досить важкий. 1925 тут утримувалося 2173 особи, причому у кошторисі витрат на 1925/26 передбачалося, що помре 75 душ. «Поправно-трудова» політика підняла у принцип роботу в майстернях ґудзиковій, слюсарно-токарній, мідно-бляшаній, ліжково-нікелювальній, ливарній, швацькій, деревообробній, картонажній та інших виробничих частинах, що існували як самостійні господарські одиниці на комерційних засадах. У виробництво залучався і приватний капітал, інвестиції якого було зупинено разом з наступом на неп. При в'язниці існувала також агрономічна частина. В'язнів водили і на зовнішні роботи. Наприкінці 1920-х рр., ще задовго до страшних років «сталінського терору», в'язниця була вкрай перевантажена. Харчування, опалення приміщень були нормованими і дуже обмеженими. В той же час проводилась активна «культмасова» і «політмасова» робота, передплачувалися газети й журнали, діяли школа, бібліотека, драмгурток, відбувалися кіносеанси, театральні вистави. Після переїзду столиці до Києва комендатура НКВС УСРР розташовувалась у приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (сучасна вул. Інститутська, 1), де й утримували особливо небезпечних політв'язнів, решта потрапляла на Лук’янівку. З початком великого терору кількість в'язнів неймовірно зросла, тюремні приміщення було обладнано на вулицях Володимирській, Рейтарській, у багатьох інших місцях. Розмірене планове господарство Лук'янівської в'язниці зазнало докорінних змін. Камери були переповнені, ночами в'язнів катували. Головний корпус відігравав роль приймального пункту, потім — відправного етапного. Скласти реєстр визначних в'язнів, які перебували у Лук'янівській тюрмі, надзвичайно важко. Відомо, що тут сиділи заарештовані 1923 й засуджені 1924 у справі Київського обласного центру дій: М. і К. Василенки (першого було звільнено 1924), П. Смирнов, Б. Толпиго, А. Чолганський та ін. (усі до поч. 1929); ув'язнені у справі С.ВУ (1929): С.Єфремов, В. Ганцов, Й. Гермайзе, В.Дурдуківський, Г. Холодний, В. Чехівський, В. Юркевич; у 1920—30-х рр. у «кіровській справі»: Ю. Бачинський, К. Буревій, О. Близько, П. Гельмер- Дідушко, А. Ковалів, Г. Косинка, А. Крушельницький, М. Лебединець, В. Мисик, М. Оксамит, Р. Сказинський, Д. Фальківський; у справі неокласиків: М. Вороний, М. Зеров, А. Лебідь, Б. Пилипенко, П. Филипович; діячі церкви: митрополити Василь (Липківський; імовірно, тут розстріляний 27 листопада 1937) та Костянтин (Дьяков), Микола (Борецький) та Іван (Павловський), архієпископи Костянтин (Малюшкевич), Юрій (Міхновський), Володимир (Самборський), єпископ Петро (Тарнавський), священики К. Попко, брати Чехівські; колишній генерал армії П. Потоцький (помер 1938 під тюремною брамою внаслідок пережитих знущань) та його дружина і сестра (роз-стріляні); літературознавець Г. Костюк і поет М. Драй-Хмара (обидва ув'язнені 1935), літературознавець А. Костенко (1937) та багато ін. Розстріляних чи померлих під час слідства в’язнів закопували на території Лук’янівського цвинтаря, у Биківні, по Житомирському шосе та в інших місцях. У повоєнні роки Лук'янівську в’язницю перетворено на слідчий ізолятор для кримінальників та пересильну тюрму. Із в'язнів сумління тут перебували під час слідства учасники руху опору, звинувачені за кримінальними, а не політичними статтями: Ю. Шелест (1972), О. Фельдман (1975), В. Смогитель (1977), М. Горбаль (1979) та багато релігійних активістів. З грудня 1973 до 1974 тут утримувався кінорежисер С. Параджанов. У тюремну лікарню після 17-денного голодування було привезено з КДБ публіциста Г. Снєгирьова (перебував тут з 24 листопада до 2 грудня 1977, вдруге — з 2 до 31 березня 1978). Тепер слідчий ізолятор МВС

Луцькі казарми, 1911 Дегтерьовська, 11 Розраховано на розміщення повністю укомплектованого піхотного полку в складі 4 батальйонів, 16 рот. Місткість стайні — 100 коней. 1995—96 комплекс реконструйовано Державним митним комітетом України за участю польської фірми «Енергополь — Трейд — Варшава». Корпуси казарм чотириповерхові, на напівпідвалах, цегляні. Фасади розкріповано з виявленням внутрішньої архітектоніки, сходових кліток; декоровано в дусі модернізованого ампіру. Фасад головної, прямокутної у плані споруди завершено ступінчастим фронтоном, у центрі якого — велике сегментне вікно. Імпости вікон другого поверху переходять у декоративний поясок-тягу, що оперізує фасади. Торці завершено щипцями з напівкруглими вікнами у центрі. Шляхетно-стриманий декор доповнюють овальні вставки під вікнами. Дах має характерний для модерну великий винос. Заповнення вікон — новітнє, з суцільним тонованим склом. Праворуч осі симетрії фронтального корпусу влаштовано новий вхід із ґанком та широким напівкруглим піддашком, по якому накладними літерами зроблено напис: «Державна митна служба України». Поруч — флагштоки. Бічні корпуси, видовжені вглиб садиби та поставлені симетрично-дзеркально, мають Т-подібний план, утворений довгим виступом по центру заввишки у три з половиною поверхи. Оздоблення тотожне центральному корпусу. Ансамбль споруд Луцьких казарм є цінною пам'яткою функціональної архітектури Києва поч. 20 ст. 1911 - 14 в казармах містився 165-й піхотний Луцький полк 42-ї піхотної дивізії, сформований 17 січня 1811 під назвою Житомирського внутрішнього губернського напівбатальйону, перейменованого 1898 на 165-й піхотний Луцький полк. Під час російсько-японської війни 1904—05 був мобілізований, але участі у воєнних діях не брав З нагоди свого 100-річчя полк одержав новий прапор з написом «1811 —1911» з Олександрівською стрічкою і тоді ж розташувався в нових казармах на вул. Дегтерьовській, 11. З початком 1-ї світової війни 1914 полк виступив на фронт у складі діючої армії. Приміщення казарм використовувались іншими військовими частинами. Під час визвольних змагань в Україні 1917—21 Луцькі казарми, за якими закріпилася така назва, займали різні військові підрозділи усіх ворогуючих сторін почергово. Навесні та влітку 1919, коли казарми були зайняті червоноармійськими частинами, стіни всіх приміщень з ініціативи комісара з військових справ України М. Подвойського було вкрито революційно-агітаційними розписами високого мистецького гатунку. їх викнувала клейовими фарбами авторська група, керована професором майстерні монументального живопису Української державної академії мистецтв Бойчуком Михайлом Львовичем (1882— 1937), в складі його учнів — Бойчука Тимофія Львовича (1896—1922), Павленко Оксани Трохимівни (1895—1991), Падалки Івана Івановича (1894—1937), Седляра Василя Феофановича (1889— 1937) та ін., а також група учнів Київського художнього училища, яку очолював Струнников Микола Іванович (1871 -1945). У розписах, зроблених у новаторській манері, стверджувались ідеї братнього єднання трудящих, захисту завоювань революції, миру; відтворювалися сцени мирного трудового життя народу, червоноармійського побуту тощо. Художнє вирішення композицій («Мир», «Застілля», «На варті», «Гуляй, душа, без кунтуша», «Битва з гідрою контрреволюції», «Боротьба з двоголовим орлом», «Оранка», «Жнива», «їдуть на працю», «З поля», «У червоноармійських таборах» та ін.) відроджувало риси давньоукраїнського монументального мистецтва. Сюжети розписів включали мотиви українських народних орнаментів. Стінопис М. Струнникова та його учнів («Боротьба з самодержавством», «Боротьба з капіталом», «Боротьба з Антантою», «Шах і мат білому королю») мали символіко-алегоричний характер. Ці твори були яскравим свідченням творчих пошуків художників-бойчукістів у галузі відродження національного мистецтва. 1934 М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр були репресовані й розстріляні органами НКВС, інші митці-авангардисти також зазнали переслідувань. У 1930 - 60-і рр. усі розписи Луцьких казарм знищено. Приміщення Луцьких казарм весь час використовувалися для військових потреб. З серед. 1990-х рр. центральний корпус (після реконструкції) передано Державному митному комітетові України, бічні казармені споруди використовуються Київським інститутом сухопутних військ