Останні коментарі міста Київ:

Житловий будинок, 1876 Нижній Вал, 7 Двоповерховий, цегляний. Симетричну композицію головного фасаду підкреслено ритмічно розподіленими капелюрованими пілястрами. Вікна прямокутні, з лиштвами, прикрашені прямокутними підвіконними нішами, на другому поверсі – з підвіконними тягами та плоскими сандриками. Одне вікно на другому поверсі й двері до крамниць на першому закладено. Ліворуч – проїзд па подвір'я з лучковою перемичкою. Фасад поділено міжповерховим карнизним поясом та завершено карнизом. Передбачені проектом у центрі другого поверху широкий балкон на два прорізи й прямокутні парапети на даху відсутні. Дах двосхилий. Планування секційно-анфіладне. На поч. 20 ст. в будинку містилися трактир М. Кілессо, перукарня, бакалійні крамниці, майстерня з ремонту годинників. Тепер – палітурна майстерня

Садиба 1875—1913, в якій містилася гімназія Степовича А. І. Ярославів Вал, 33 1871 земельну ділянку, майже половину якої займали залишки фортечних земляних валів, придбав у міста «вейсенштейнський громадянин», купець ї гільдії Ф. Міхельсон. 17 жовтня 1874, коли садиба належала колезькому секретареві А. фон ден Брінкену, за-тверджено проект цегляного двоповерхового флігеля (з півповерхом), побудованого 1875 на лівій межі ділянки зі значним відступом від червоної лінії. Того ж року садибу придбав київський купець М. Гребень, який 7 жовтня отримав дозвіл на спорудження триповерхового (двоповерхового на цокольному півповерсі) цегляного будинку й флігеля для розміщення столярної майстерні. Підписку про нагляд за будівництвом надав арх. В. Ніколаєв. 1879 до головного будинку (№ 33) праворуч зроблено двоповерхову прибудову за проектом арх. В. Ніколаєва, затвердженим у жовтні 1878. Після добудови головний будинок з центральним проїздом у двір зайняв увесь фронт садиби. 1882 за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва споруджено двоповерховий на півповерсі флігель (№ 33-б) у другому ряді забудови на лівій межі ділянки, який реалізовано на половину запроектованого об'єму. 1887 на правій межі ділянки до головного будинку з тилу прибудовано триповерховий з підвалом об'єм за проектом і під наглядом арх. В. Ніко-лаєва (становить частину наявного флігеля № 33-в). 1891, окрім згаданих споруд у глибині садиби стояли ще чотири цегляні й дерев'яні одно-, двоповерхові будівлі. У період 1895—98 на головному будинку зведено третій поверх, де розмістилося дві квартири на 16 кімнат. 1899 завершено будівництво флігеля-глаголя (№ 33-в) на правій межі ділянки та надбудову двох поверхів на флігелі (№ 33-б) з протилежного боку двору. В квітні 1902 садиба перейшла від М. Гребеня у володіння Київського міського кредитного товариства, в якого 16 травня того ж року її купив В. Слотівинський. 1904 частину приміщень займало військове відомство — управління начальника артилерії 9-го армійського корпуса, штаб 21-го армійського корпуса та інтендантські управління обох корпусів. З 1 травня 1907 до кін. лютого 1914 власницею садиби була І.-В. Мазаракі. 1913 розібрано двоповерховий цегляний флігель на лівій та тильній межах ділянки й зведено нові господарські споруди (№ 33-г). 28 лютого 1914 садибу купила М. Крижановська, яка, ймовірно, була її останньою власницею. У кін. грудня 1917 всі приміщення з майном у них реквізовано для 1-го самокатного (велосипедного) полку Української Народної Республіки. 28 січня 1918 полк демобілізувався. 30 січня всі приміщення зайняв штаб 2-ї Східної армії (більшовицький) і розмістив тут 15-у автомобільну роту. Навантаження від автотехніки призвело до просідання бруківки у дворі, виходу з ладу каналізації й виникнення тріщин у зовнішній стіні та сходовому майданчику лівого флігеля (№ 33-б). Станом на 3 березня 1918 квартири № 7, 21, 26 і 28, гаражі, автомобільні майстерні, кузню та льохи найняв «до закінчення війни» Південно-західний обласний земельний комітет допомоги хворим та пораненим воїнам. У радянський час у націоналізованому будинку містилися різні установи, зокрема, у повоєнний час — Укоопспілка (до переїзду на вул. Хрещатик, 7). Головний будинок, 1876—79, (№ 33). Tрипoверхoвий на цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані П-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий (на бічних крилах — од-носхилий) по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція центральноосьова, дисиметрична. Центральну та крайні бічні віконні осі виділено розкріповками, увінчаними фігурними аттиками з лучковими фронтонами над півциркульними прорізами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками першого—другого і здвоєними пілястрами третього поверхів. Стіну завершує профільований карниз, під яким у фризі чергуються кронштейни та фільонки з орнаментальним ліпленим заповненням. Прямокутні віконні прорізи облямовано профільованими лиштвами, на першому та третьому поверхах акцентовано рельєфними замковими каменями, на другому — увінчано дугоподібними сандриками з раменцями. Прямокутний отвір входу розміщено на центральній осі, праворуч від нього — лучкову арку проїзду, прикрашену замковим каменем. Два ряди балконів з ажурними металевими огорожами на четвертій та десятій осях доповнюють виразну пластику фасаду. Флігель, 1882, 1899 (№ 33-б). У глибині ділянки паралельно вулиці. Чотириповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, у плані наближений до прямокутника. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Фасади оформлено у цегляному стилі. Звернений у бік вулиці головний фасад має ритмічну побудову, підкреслену лопатками у простінках прямокутних вікон. Крайню вісь з правого боку виявлено розкріповкою, в якій влаштовано обладнаний бляшаним піддашком прямокутний отвір входу з великою квадратною фрамугою над ним. По горизонталі стіну членують підвіконні та міжповерхові гурти з орнаментальними поясами над другим і третім поверхами. Віконні прорізи облямовано лиштвами та прикрашено замковими каменями на першому й другому поверхах і підвіконними фільонками на другому й четвертому. Майже глухий торцевий фасад розкреслено пласкими лопатками, горизонтальними гуртами та смугами цегляного орнаменту. Флігель, 1887, 1899 (№ 33-в). На бічній межі ділянки, торцем прилягає до головного будинку. Tрипoверхoвий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана. В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю класицизм. Композиція асиметрична. Рустований перший поверх трактовано як високий цоколь і відокремлено профільованим карнизом, на який спираються наріжні рустовані лопатки. Зміщена праворуч триосьова розкріповка завершена трикутним фронтоном. У тимпані — пів-циркульне горищне віконце, плаский архівольт якого прикрашає замковий камінь. Вінцевий профільований карниз із дентикулами підкреслено виконаним у цеглі орнаментальним фризом. Прорізану широкими прямокутними вікнами стіну членують міжповерховий та підвіконні гурти. Облямовані лиштвами вікна на другому поверсі прикрашено рельєфними замковими каменями та підвіконними фільонками, на першому — замковими каменями. В огородженні даху — ажурні ґрати. 1906—19 частину приміщень винаймала приватна чоловіча гімназія А. Степовича, який жив у цьому ж будинку. Степович Андроник Іоанникійович (справж. — Степанов; літературний псевдонім — Дудка-Степович; 1856— 1936) — літературознавець, етнограф, історик, перекладач, педагог; випускник (1875) і директор (1893—1906) Колегії Павла Ґалаґана, редактор її «Ежегодника» (з 1894), співробітник журналу «Киевская старина», професор славістики київського Вищого інституту народної освіти (1920—24), член-співробітник музичної секції мистецького відділу Інституту української наукової мови ВУАН (з 1926). Одночасно — приват-доцент кафедри слов'янських літератур університету (1895—1917), викладач Вищих жіночих курсів (1909—13). Вивчав слов'янську літературу, українську етнографію, історію Колегії Павла Ґалаґана. 1910—13 — у навчальному закладі працював Сушицький Феоктист Петрович (1883—1920) — літературознавець, приват-доцент Університету св. Володимира (з 1907), один із засновників і професор Українського народного університету в Києві, Української науково-педагогічної академії (1917—18), ректор і професор Українського державного університету в Києві, керівник археографічної комісії УАН (1918—19). Викладав у гімназії російську словесність, 1913 — психологію. Тепер у садибі міститься КП «Київ-пастранс»

Олександрівський Дитячий Притулок, 1899—1900 Овруцька, 2 (Білоруська, 40) Заснований Київським губернським попечительством дитячих притулків, названий на честь російського імператора Олександра ІІ. Первісно містився на Печерську. Новий комплекс притулку зведений за проектом арх. В. Ніколаєва будівельною фірмою Л. Гінзбурга. Відкриття відбулося у жовтні 1900. Комплекс складався з головного корпусу (зберігся), одноповерхового цегляного корпусу лікарні, лазні та служб (зруйновані). Первісно у будинку з боку вул. Якіра містилися навчальні й житлові приміщення, розраховані на 150 хлопчиків-вихованців. На другому поверсі у центральній частині була домова церква в ім'я св. Олександра Невського (у радянський час ліквідована). Будинок двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Вирішений у цегляному стилі. Головний фасад розкріпований з виділенням бічних частин. Вісь симетрії підкреслено щипцем і напівциркульним порталом (дверний отвір тепер перероблено на вікно). Вздовж фасаду — ритмічний ряд великих лучкових вікон. Як декоративний елемент активно використано візерунок цегляного мурування. Будинок — цінний зразок громадської споруди кін. 19 ст. Тепер навчально-виробничі майстерні Київського військового інституту управління і зв'язку

Житловий будинок, поч. 1910-х рр. Мельникова, 75 П'ятиповерховий, цегляний, на 40 квартир, головний фасад тинькований, пофарбований у світло-зелений тон з виділенням білим кольором окремих архітектурних елементів на площині стін. У плані асиметричний, з підкресленням центрального наріжного об'єму та довшого крила на вул. Якіра. В основу покладено двоквартирні секції з дво-, три- і чотирикімнатними квартирами, тримаршовими сходами у центральному об'ємі і двомаршовими — в інших трьох секціях. Головний фасад з боку вул. Мельникова симетричний за вирішенням, з чітким виділенням по центру під'їзду і довгих балконів на другому поверсі, завершений високим парапетом. Його верхню частину (другий і п'ятий поверхи) декоровано накладними плоскими арками і пілястрами. Подібний архітектурний мотив використано для площини стіни фасаду другого поверху, що виходить на вул. Якіра. Будинок є характерним прикладом житлової архітектури 2-ї пол. 1930-х рр., яка спирається на надбання класичної спадщини

Пам'ятник Котляревському I.П. 1975 Мельникова Котляревський Іван Петрович (1769— 1838) — письменник, класик нової української літератури. Народився і мешкав більшу частину життя в Полтаві. 1796—1808 служив у Сіверському карабінерському (потім — драгунському) полку на Полтавщині, 1806—08 брав участь у російсько-турецькій війні, з 1810 — наглядач Полтавського будинку для виховання нужденних дворянських дітей. 1812, під час війни Росії з Францією, сформував український козацький полк. 1818—21 — головний директор Полтавського вільного театру. 1827—35 попечитель доброчинного лікувального закладу. Автор поеми «Енеїда» (1798), п'єс «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» (обидві — 1819). Ім'ям І. Котляревського названо вулицю у Києві. Бронзове погруддя письменника встановлено на високий постамент у вигляді класичної бронзової колони з канелюрами на гранітному стилобаті. Східчастий округлий стилобат виконаний з червоного граніту. По периметру нижньої частини колони розміщено тематичні скульптурні рельєфи за мотивами творів І. Котляревського. Реалістично виконаний скульптурний портрет письменника вирізняється ретельним опрацюванням пластичної форми, витонченим моделюванням рис обличчя. Пам'ятник вдало вписаний в архітектурний ландшафт цієї частини Києва

Особняк Брадтмана Е. П., 1914 Герцена, 6 Двоповерховий на цокольному напівповерсі, цегляний, тинькований, у плані — витягнутий у бік подвір'я прямокутник, з парадними й чорними сходами. Має асиметричну об'ємно-просторову композицію, зумовлену вузькою ділянкою забудови. З садибою, розташованою ліворуч, межує глухими ризалітами та заглибленням з вікнами; правий бік, звернений на власне подвір'я, розроблений ступінчасто, відповідно до внутрішнього планування. Оформлений у стилі модерн. На великому фасадному ризаліті — еліпсоподібний у плані еркер з витонченим лаконічним карнизом. Вертикальність і стрункість об'єму еркера підкреслено чотирма тонкими напівколонками. Головний і частина торцевого фасаду виконані в сірому тиньку (під граніт) з бетонними рельєфними і фактурними вставками. Декор стриманий. Стилізований рослинний орнамент застосований на капітелях пілястрів і напівколонок, над вікном ризаліту парадного входу, у підвіконнях першого поверху еркера. Асиметричність архітектурної композиції виявлена також у вирішенні деталей, підкреслена діагональним розташуванням на фасаді двох огороджених спрощеною балюстрадою французьких балконів, використанням вікон різного типу: одно-, дво- та тристулкових — як видовжених, так і звичайних пропорцій. Головний вхід у ризаліті акцентовано напруженою лінією арки вікна першого поверху, що виділяється формою та розмірами. Цоколь облицьований великими бетонними плитами під рваний граніт сірого кольору; це надає будинку в поєднанні зі світлішим сірим тоном тинькованої поверхні стін, тонким рослинним орнаментом декоративних вставок, строгістю та деякою аскетичністю форм рис стриманості й парадності. В інтер'єрі збереглися металеві огородження сходів з лаконічним рисунком орнаменту. Вишуканість і гармонія об'ємів і деталей, витонченість їхніх пропорцій, урахування містобудівної ситуації свідчать про високий професіоналізм автора проекту. Будинок є невід'ємним елементом містобудівного ансамблю вулиці, сформованого переважно особняками, органічно поєднується з ландшафтом скверу та розташованої поряд паркової зони. З 1914 у будинку проживав Брадтман Едуард Петрович (1856 — після 1926) — архітектор. Народився у Санкт-Петербурзі, закінчив Імператорську АМ. (1886). З кін. 1880-х рр. жив у Києві. 1898—1917 та 1919—20 — міський архітектор. Входив до складу комісії «Про красу міста» (1912—17), викладав у Київському художньому училищі (1903— 18). У 1920—26 — районний архітектор Києва. Автор проектів численних житлових і громадських споруд міста. Раніше мешкав на вул. Володимирській, 48-а. Тепер адміністративний будинок.

Будинок 1910-х рр., в якому проживала Олена Пчілка Овруцька, 6 У 1997-98 реконструйований. Тут в свій останній приїзд до Києва 1925-30 жила і працювала Олена Пчілка (справж.— Драгоманова-Косач Ольга Петрівна; 1849-1930) — письменниця, фольклорист, етнограф, видавець, чл.-кор. ВУАН (з 1927). Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. Поселилася в сім'ї молодшої дочки Ізидори, яка з родиною переїхала 1925 до Києва. Перед цим Олена Пчілка деякий час жила у будинку на вул. Багговутівській на Лук'янівці (не зберігся). В цьому будинку у двокімнатній квартирі поселилася також сім'я старшої її дочки — Ольги Косач-Кривинюк. У цей період Олена Пчілка працювала в Академії наук, була членом Ради ВУАН, різних комісій (літературно-методичної, заходо- та американознавства та інших), кабінету антропології та етнографії, історико-етнологічного відділу тощо. Перекладала з російської та європейських мов. Публікувала спогади, статті та дослідження: про М. Лисенка, М. Драгоманова, О. Судовщикову-Косач та ін. 1927 вийшло п'яте видання її книжки «Українські узори», 1928 — нове видання праці «Микола Лисенко». Влітку 1929 вже важко хворою диктує автобіографію редактору своєї збірки «Оповідання» (вийшла 1930 у Харкові). Померла в цій квартирі. Похована на Байковому цвинтарі. Жила у чотирикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі правого крила будинку. Нині будинок реконструюється, меморіальну частину перебудовано

Садиба Більського О. Д. 1893, у якій містився Київський НДІ Педіатрії, акушерства та гінекології МОЗ УРСР, в якому працював Михайленко О. Т. Мануїльського, 8 Раніше мала адресу — вул. Осіївська, 14, потім — вул. Герцена, 14. Складається з двох подібних особняків, розташованих у парку. Головним (західним) фасадом звернені до вул. Герцена. Споруджені як приватні житлові будинки фармацевта О. Більського за проектами арх. М. Казанського. У радянський час націоналізовані. З 1930-х рр. використовувались як резиденція найвищих посадових осіб УРСР, тому садиба була дещо перебудована. У садибі збереглося планування ландшафтного парку, розбитого на місцевості, що круто уривається до приярків, утворених джерелами — притоками р. Глибочиці. У більшому приярку влаштовано ставок із греблею. Природний рельєф садиби збагачено насадженнями листяних і плодових дерев, чагарниками. Збереглися малі архітектурні форми (пізнішого походження) — містки, альтанка, грот, фазанник, паркова скульптура. Від вуличного хідника садибу відокремлює ґратчасте огородження, влаштоване в 1970-х рр. замість високого дерев'яного паркану. Збереглися цегляні пілони брами. Особняк. Праворуч на лінії забудови садиби. Бл. 1948 бічні ризаліти надбудовано другим поверхом. До північного крила добудовано півтораповерховий об'єм. Одно-, двоповерховий, дерев'яний, обкладений цеглою, у плані прямокутний, пофарбований, з двома симетричними ризалітами на флангах. Внутрішнє планування коридорного типу, частково перероблене. Перекриття пласкі, дах вальмовий. Зведений у стилі неоренесанс. Центр симетрії головного (первісно десятивіконного) фасаду виділено невеликим накладним двовіконним портиком зі спареними пілястрами коринфського ордера та трикутним фронтончиком з прорізом у тимпані. Вхід розташований асиметрично в кутку, з невеликим ґанком (можливо, пізнішого походження). Під підвіконнями та у фризі — гіпсові орнаментальні вставки рослинного характеру. Розвинений антаблемент має карниз на консолях. Бічні ризаліти підкреслено напівциркульними вікнами із замковими каменями в архівольтах і поясками імпостів та підвіконь, оздоблено наріжними пілястрами, ліпленими фестонами та жіночими масками, вміщеними у прямокутні й круглі ніші у простінках, прикрашених пишним стрічковим орнаментом. Другий поверх оформлено ліпленими фризами, піддашшя спираються на різьблені кобилки. Оздоблення торцевих та дворового (східного) фасадів скромніше. Окрасою вітальні на першому поверсі є камін з чорного полірованого каменя, виконаний у стриманих шляхетних формах пізнього модерну. Первісний декор інтер'єрів переважно втрачений. Особняк. Ліворуч на лінії забудови садиби, ближче до вул. Герцена. Зведений першим, на одну вісь менший за сусідній. Одноповерховий, дерев'яний, обкладений цеглою, пофарбований, у плані прямокутний, з двома симетричними ризалітами на флангах. Перекриття пласкі, дах вальмовий, з бляшаним покриттям. Головний фасад у стилі неоренесанс на дев'ять віконних осей розроблено у цеглі. Центр симетрії відзначено пілястрами обабіч рядового прямокутного вікна та вінцевим парапетом з аттиком. Входи влаштовано з торців будинку, з ґанками на високих цоколях. Під вікнами та у фризі вміщено гіпсові орнаментальні вставки рослинного характеру, над вікнами — замкові камені з гірляндами. Розвинений антаблемент вінчає карниз на сухариках. Дах огороджено кованим металевим парапетом мистецької роботи. Бічні ризаліти оздоблено досить вишукано — наріжними пілястрами, напівциркульними вікнами, фестонами, стрічковим орнаментом, аркатурними аттиками з віконцями в центрі. Кубічні об'єми ризалітів увінчують півсферичні бані. Завершення (шпилі) втрачено. Забудова садиби виконана у стилі неоренесанс, характерному для архітектури Києва кін. 19 ст. В особняку, розташованому праворуч, у різний час проживали представники найвищої державної влади в Україні. Серед них: 1934—37 — Балицький Всеволод Аполлонович (1892—1937) — один із провідних чекістських діячів і фундаторів комуністичного тоталітаризму в Україні, нарком внутрішніх справ УСРР, комісар державної безпеки 1-го рангу, член ЦК КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У; заарештований за наказом М. Єжова, звинувачений в організації «антирадянського заколоту», засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27. 11. 1937; 1943—49 — Хрущов Микита Сергійович (1894—1971) — партійний і державний діяч. Перший секретар ЦК КП(б)У (з 1938, з перервою у квітні—листопаді 1947), одночасно голова Ради народних комісарів (1944—46) і створеної на її основі Ради Міністрів УРСР (1946—47), член Військових Рад ряду фронтів (до 1945), член Політбюро ЦК КПРС (з 1939), член Політбюро ЦК КП(б)У (1938—49); Герой Радянського Союзу (1964), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961); 1963—72 — Шелест Петро Юхимович (1908—96) — партійний і державний діяч. Перший секретар ЦК КПУ (1963—72), член Політбюро ЦК КПРС (1966—72), Президій Верховної Ради УРСР (1963—72) і СРСР (1966—72). Герой Соціалістичної Праці (1964). Особняк, розташований ліворуч, у 1930—70-х рр. використовувався для розміщення охорони і служб. 1978 садибу передано науково-дослідному інституту, заснованому 1929 як Український НДІ охорони материнства і дитинства (розміщувався на вул. Косіора, 28/1, тепер вул. Чорновола), з 1965 — Київський НДІ педіатрії, акушерства та гінекології МОЗ УРСР, з 1993 — Інститут педіатрії, акушерства та гінекології АМН України. З 1950 — ім. П. Буйка. В особняках містяться адміністрація й наукова частина інституту, а також Український центр планування сім'ї. 1974—92 поряд з садибою побудовано чотири сучасні корпуси для потреб інституту (також за адресою — вул. Мануїльського, 8). 1980—95 в інституті працював Михайленко Омелян Трохимович (1933— 95) — акушер-гінеколог, чл.-кор. АМН України (з 1994). Заступник директора з наукової роботи і керівник акушерсько-гінекологічного відділення інституту у 1980—95. Автор 385 наукових праць. Наукові дослідження присвячено проблемам фізіології та патології скорочувальної функції матки при пологах, патогенезу маткових кровотеч, перетинальної охорони плоду при різноманітній акушерській патології. Створив наукову школу. Працював у кабінеті заступника директора на першому поверсі особняка, розташованого праворуч, а також у кабінеті завідувача відділення на шостому поверсі акушерського корпусу (дев'ятиповерховий панельний будинок, споруджений 1979)

Особняк Козаровського О. Л., 1910 Багговутівська, 14. У глибині ділянки. Споруджений як приватний особняк полковника у відставці О. Козаровського, до якого ділянка перейшла від полковника В. Бенсона. За місцевими переказами, будинок належав родині київських купців Чоколових. Зі встановленням радянької влади особняк націоналізовано, у 1920-х рр. тут містився дитячий будинок № 28, з 1927 — клуб заводу «Укркабель». Двоповерховий з напівповерхом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, розкритий вікнами на всі чотири сторони світу. Фасади асиметричні, підпорядковані внутрішній тектоніці й декоровані в стилі пізнього модерну. В центрі східного, бічного відносно вулиці фасаду розміщено великий ризаліт парадного входу з ґанком та відкритою терасою (на рівні другого поверху). До дверей ведуть широкі бетонні сходи з бетонним огородженням у давньогрецькому стилі. Великі вікна на цьому фасаді декоровано ліпленим каштановим листям. Над вікнами бельетажа з південного та частково зі східного й західного боків — широке сонцезахисне опасання в дусі модерн. На північно-східному наріжжі розміщено веикий, енергійно поданий картуш (раніше, можливо, — з ініціалами господаря), фланкований алегоричними постатями — чоловіка з довгим мечем та жінки. Певно, це мало символізувати фах власника, який був військовим. Західна межа садиби, вздовж якої розміщено споруду, зумовила заглиблення для вікон між двома глухими торцями-ризалітами. У південно-західній частині особняка містяться внутрішні чорні сходи, освітлені невеликими віконцями. На північному вуличному фасаді — великі, з гарним модерністичним заповненням, високі вікна. Під час пристосування особняка під клуб прибудовано кінопроекційну, додатковий вхід з широким ґанком з боку вулиці, що зорово зіпсувало цікаву пам'ятку. Всі приміщення згруповано довкола центральних чотиримаршових сходів, освітлених скляною стелею, де частково ще збереглося заповнення зі склоблоків — прогресивного будівельного матеріалу поч. 20 ст. Сходи прикрашають ковані огородження, оздоблені накладними штампованими крилами птахів та завершені зручним дубоим поруччям. В інтер'єрах подекуди збереглися ліплені карнизи та розетки в стилі модерн. Приміщення частково переплановані й обладнані для потреб клубної роботи. Споруда — цінний зразок київського особняка, спорудженого у стилі модерн. Будівля стоїть окремо серед навколишньої забудови, переважно пізнішого часу. З боку вулиці — широкий підхід до пам'ятного знаку працівникам заводу «Укркабель», загиблим під час Великої Вітчизняної війни.

Особняк, 1912 Квітучий пров., 4 Одноповерховий з підвалом, дерев'яний, обкладений цеглою, в плані — прямокутний з ризалітом з боку подвір'я, покрівля бляшана по дерев'яних кроквах. Має парадний та дворовий (з боку садової ділянки) входи. Містить шість житлових кімнат, санвузол і кухню, зручно поєднану з підвалом. Біля будинку збереглися характерні для поч. 20 ст. елементи зовнішнього благоустрою: брукування проїжджої частини, цементні плити хідника. Вирішений у стилі модерн. Архітектура споруди вирізняється витонченістю прорисовки силуету, мальовничістю об'ємно-просторової композиції. Голов­ний фасад розчленований двома асиме­трично розміщеними розкріповками: бічною на два вікна, завершеною трикутним щипцем, та центральною, що виділяє вхід, до якого ведуть пластичні за формою зовнішні сходи. Гладеньку площину цегляної стіни пожвавлює фронтончик над фільончастими вхідними дверима, геометричні класицис­тичні вставки під вікнами, вкраплення майолікових кахлів темно-зеленого кольору в міжвіконнях та в ступінчастому аттику над входом. В інтер'єрі збереглися лаконічні ліплені прикраси плафонів та кахляні груби, прикрашені керамічними карнизами. Особняк є типовим для забудови цього історичного району міста на поч. 20 ст.

Особняк, поч. 20 ст. Пров. Тропініна, 5 Одноповерховий, цегляний, у плані близький до прямокутника. Покрівля бляшана по дерев'яних кроквах. Має парадний та дворовий входи, чотири житлові кімнати, санвузол, кухню, яка зручно сполучається з садовою ділянкою, та засклену веранду. За рахунок перепаду рельєфу під частиною будівлі створено цокольний поверх. Архітектура будівлі вирішена в стилі модерн з використанням барокових деталей. Головний фасад вирізняється асиметричною композицією, має вікна двох розмірів з майстерно прорисованим фігурним столярним заповненням. Бічні розкріповки на одне вікно кожна підкреслені рустованими лопатками. Завершення лівої зроблено у вигляді аттика, правої — барокового криво­лінійного щипця. Напівциркульне металеве піддашшя входу спирається на модерністичні кронштейни, ґанок має ажурні металеві ґрати. Привертає увагу також Т-подібний замковий камінь над вікном у правому ризаліті, аналогічної форми заглиблення на лопатках, вінцеві карнизи з цегли тощо. В інтер'єрі збереглися ліплені розетки стель, кахляні груби з керамічними орнаментованими карнизами та медальйонами, фігурні рами. Особняк вдало вписано в рельєф, він відзначається творчою інтерпретацією стильових можливостей модерну.

Школа Домоводства (Лук'янівська), 1910 Тропініна, 10 Вчинив цю доброчинницьку акцію на пошану своїх батьків. Умови дарування передбачали надання 5025 кв. сажнів землі на Лук'янівці, у верхів'ях Кмитового яру, з яких 2 тис. кв. сажнів — під садибу школи домо­водства, а решту — на продаж з тим, щоб виручені кошти використати на спорудження будинку школи та відпо­відних служб. Частину коштів надали також громада, міська управа та земст­во. Серед жертводавців була й В. Ханенко, яка дала кошти на влаштування оранжереї. Будинок на два з половиною (в бік ву­лиці) та три (в бік подвір'я) поверхи — за рахунок похилої ділянки, розташова­ної на схилі Кмитового Яру (тепер част­ково засипаний і забудований гаража­ми), цегляний, тинькований, у плані пря­мокутний. Край двосхилого даху, крито­го бляхою, встановлено металеве огоро­дження спрощеного малюнка, на цегля­них тумбах. Центр симетрії підкреслено глухим парапетом з фільонками. Фасад на п'ять віконних осей розкріповано по центру симетрії з виділенням парадного входу. Біля вхідних парад­них дверей влаштовано ґанок з п'ятьма гранітними сходинками, метлаською плиткою, простим кованим огороджен­ням та ажурним півкруглим (відповідно до півциркульного завершення входу) навісом на ажурних кованих крон­штейнах. Збереглися також парадні двері — двостулкові, фільончасті, заск­лені, з різьбленими прикрасами в дусі неоренесансу. Чоловий фасад декоровано в цеглі, в модернізованих формах неоренесансу. Фриз оздоблено ширінками, краї фаса­ду акцентовано лопатками. Великі вікна з лучковими перемичками оздоб­лено широкими сандриками, що зви­сають. На рівні вікон другого поверху між імпостами — горизонтальний гурт. У центрі фасаду, над парадним входом вузькі подвійні вікна. На рівні цоко­лю, облицьованого чорними полив'яни­ми кахляними плитками (пізнішого по­ходження) влаштовано невеличкі квад­ратні віконечка для освітлення цоколь­ного поверху. На дворовому фасаді декор відсутній, вікна мають лучкові перемички. Обидва торці розчленовано по верти­калі, включно з брандмауером, широ­кими лопатками, що передбачали роз­ширення в майбутньому всієї будівлі; по центру торців влаштовано вікна (частково пізнішого походження). Будинок — цінний зразок доброчинної споруди у стилі історизм. Статут Києво-Лук'янівської жіночої практичної школи домоводства затвер­джено 5 березня 1911. Наглядовий комітет очолював почес­ний попечитель школи Якубенко Олек­сій Федорович — інженер, член Київ­ської Старої громади. Відомий в україн­ській культурі тим, що вперше виконав проект упорядкування могили Т. Шев­ченка в Каневі та хати наглядача бі­ля неї і керував усіма будівельними роботами на Чернечій горі впродовж 1882—84. До 1955 вулиця носила ім'я О.Якубенка. До складу комітету також входили Є. Грабар — дружина голови Київсько­го окружного суду, настоятель КиєвоЛук'янівської церкви св. Федора, свя­щеник І. Тарасевич та інші впливові парафіяни. Школа була розрахована на утримання на повному пансіоні до 30 учениць. Приймалися дівчатка віком не молодше 13 і не старше 16 років, незалежно від соціального стану, але християнського віровизнання. У першому наборі було 17 учениць — із сиріт та бідних родин. Курс навчання тривав від двох до трьох років. Викладалися Закон Божий, домо­водство, садівництво, городництво, ско­тарство, молочарство, бджільництво, куховарство, кулінарія, основи приро­дознавства, рукоділля, шиття, співи. Школа готувала дівчат-фахівців, які ма­ли вести садибне і хатнє господарство у заможних родинах. Після трирічної практики безпосередньо в маєтках чи заможних родинах випускниці мали надати звіт та відзив хазяїв і, в разі за­твердження їх радою школи, одержува­ли свідоцтво про звання «домоводки». Школа проіснувала до 1917. Пізніше в будинку містилися дитячі притулки під різними назвами. Тепер будинок належить Державному українському об'єднанню «Політехмед» [2029].

Особняк, кін. 19 ст. Тропініна, 6 На території ділянки містилися також стайня, сарай з льохом та колодязь (не збереглися); за подвір'ям починався березовий гай. Двоповерховий, цегляний (вимурова­ний на розчині, замішаному на яєчно­му жовтку), покрівля бляшана по де­рев'яних кроквах. У плані складається з двох прямокутних об'ємів, має парад­ний та дворовий входи. Первісне вну­трішнє планування мало анфіладне розташування приміщень. Зведений у стилі неоренесанс. Архітектура будівлі вирізняється асиметрич­ною композицією та мальовничим силуетом. Два ризаліти на головному фасаді завершені різними за абрисом фронтонами: у вигляді ступінчастого аттика над парадним входом — у правому ризаліті та пластичнішим за формою з центральним напівкруглим за­вершенням — у лівому. В центрі фасаду — балкон значних розмірів. Парадний вхід акцентує розміщене над ним вікно з арковою перемичкою, обрамлене архівольтом з замковим каменем у центрі. Інші вікна головного фасаду — характерної для стилю модерн дещо видовженої прямокутної форми, з легким заокругленням у верхній фрамужній частині; вони також прикрашені пласкими лиштвами з замковими каменями. Споруду увінчує карниз з модульйонами. В інтер'єрі в окремих кімнатах збереглися кахляні кольорові груби, тягнуті карнизи, ліплені прикраси стель. Споруда має архітектурно-мистецьку цінність як частина історичного середовища району особняків, що формувався в місті на Кирилівських висотах у кін. 19 — на поч. 20 ст.

Житловий будинок, поч. 20 ст. Нагірна, 7. Двоповерховий, з прибудованим пізніше одноповерховим об'ємом з окремим входом. Стіни першого поверху цегляні, другого — дерев'яні, обкладені цеглою, з наступним пофарбуванням і виділенням білим тоном деталей, що виступають. У плані — чіткий прямокутник з розміщенням головного входу по осі. Для фасадів характерна фігурна кладка цегли, виділяються світлі, невеликого виносу обрамлення верхньої частини віконних прорізів, аналогічні за вирішенням з будинком № 5. На першому поверсі та у прибудові три трикімнатні квартири, на другому поверсі, що має коридорну систему планування,— гуртожиток. Архітектура будинку характерна для кін. 19 - поч. 20 ст.

Особняк 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Бобинський Г.А. Овруцька, 29 За особняком був сад (як скрізь на Лук'янівці). В кін. 1990-х рр. будинок відремонтовано, при цьому декор фасаду зазнав втрат, було добудовано просте металеве піддашшя над ґанком, змінено внутрішнє планування. Одноповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний з бічним входом. Вирішений у стилі історизм з рисами спрощеної англійської готики. Архітектурні деталі виконані в цеглі. Композиція головного фасаду на п'ять віконних осей асиметрична за рахунок зміщення на правий фланг парадного входу, оздобленого пінаклями (верхні частини втрачено) та аркатурним пояском під карнизом. Віконні та дверні прорізи декоровано ламаними «тюдорівськими» сандриками. Вікна прямокутні, три — в центрі, два здвоєні — ліворуч. Будинок — зразок типової житлової забудови Лук'янівки доби історизм. 1913—14 в будинку проживав Бобинський Генрік Антонович (1861 — 1914) — піаніст, композитор, педагог. Навчався у Відні та Москві. 1893—1913 викладав у Київському музичному училищі. 1913—14 — професор Київської консерваторії. Вів активне творче життя, виступав із сольними концертами, на традиційних київських камерних вечорах грав разом з М. Лисенком, В. Пухальським. Автор творів для симфонічного оркестру, фортепіано. У цьому будинку давав також уроки гри на роялі. Тепер особняк належить приватній фірмі.

Санаторій для нервово та душевно хворих Вул. Овруцька, 25 Головний фасад п'ятидільний, центр виділений трьома арковими вікнами, яким відпо­відають вузькі верхні здвоєні прорізи. Наріжжя акцентоване пірамідальною вежкою на даху. У відповідному об'ємі лівого крила розташований головний вхід з високим ґанком під ажурним металевим піддашшям. Особливу увагу приділено вінцевій частині фасаду, яку, окрім вежки, формують трикутні щипці над вікнами мансарди. Споруда — цікавий зразок архітек­турного вирішення невеликого ліку­вального закладу поч. 20 ст. З серед. 1930-х рр. у будинку міститься міська хіміко-бактеріологічна лабора­торія.

Овруцька, 19 Складалася з півтораповерхового особняка, одноповерхового цегляного флігеля з каретником, стайнею, двома дров'яниками та льодовнею у підвалі (не зберігся). Значну частину садиби займав фруктовий сад. З початком 1-ї світової війни ділянку було заставлено міщанину Й. Акулову. Невдовзі на верхньому поверсі розмістився лазарет Подільської залізниці, на першому — їдальня та кооперативна крамниця Лук'янівського товариства споживачів. У радянський час особняк і флігель було націоналізовано й передано під житло робітників заводу «Укркабель». Півтораповерховий з нижнім цегляним і верхнім дерев'яним, обкладеним цеглою, поверхами, в плані прямокутний, з невеликим ризалітом з боку подвір'я, розкритий вікнами на всі чотири фасади. Оформлений у цегляному стилі. Вуличний фасад — на п'ять віконних прорізів, розчленований на рівні верхнього поверху міжповерховим гуртом і ритмом безордерних пілястрів, яким відповідають вузькі п'єдестали цокольного поверху. По центральній осі симетрії фасаду, над карнизом — невеликий подвійний фронтон. Парадний вхід, влаштований у правому фланзі, — з різьбленими двостулковими фільончастими дверима. Над дверима — фігурні віконця, через які освітлюється передпокій. Первісно мав на кожному поверсі вісім кімнат, два коридори та кухню. Частково збереглося коридорне планування з периметральним розташуванням приміщень. У центрі — квадратна вітальня, що освітлюється через широкий отвір з бічної кімнати, де влаштовано потрійне вікно-двері з виходом на терасу. Три кімнати первісно були оздоблені ліпленням, п'ять мали паркетну підлогу. У вітальні збереглися пишні ліплені карнизи, енергійно й майстерно профільовані, розетка з ліпленням рослинного характеру; в кутку — кахляний камін-груба, декорований у дусі історизму, з дзеркалом-медальйоном у центрі. Останній оформлений композицією на мисливські теми: рушниця й забита дичина. Так само оздоблено кахляну з теракотовими деталями й медальйоном грубу в сусідній кімнаті з терасою. Опалюється грубами, переведеними на природний газ. Будівля — зразок міщанського особняка кін. 19 ст., виконаного в цегляному стилі. 1924—45 на верхньому поверсі проживав Собкевич Антін Іванович (1883— 1945) — лікар, доктор медицини (1918), професор Київського медичного інституту, директор Київського інституту туберкульозу (1926—29), містився тоді неподалік (вул. Мануїльського, 32; тепер за цією адресою — Інститут нейрохірургії АМН України). Наукові праці з проблем туберкульозу, питань харчування. У період проживання в цьому будинку опубліковано праці: «Наука про харчування та їжу» (1927), «Туберкульоз: Посібник для медвишів» (1931) та ін. Похований на Лук'янівському цвинтарі.

Будинок церковно-учительської школи (семінарії) 1903, в якому працювали Леонтович М. Д., Липківський В. К., Стеценко К. Г., навчався Міньківський О. 3. Пугачова, 12/2 На червоній лінії забудови вулиці. Проектувався 1901 київським єпархіальним арх. Є. Єрмаковим. Завершення будівництва і відкриття семінарії відбулося у вересні 1903. У 1905 зроблено прибудову з боку вул. Пугачова на чотири віконних прорізи з церквою св. Кирила і Мефодія. Триповерховий, цегляний, тинькований. Фасад будинку прикрашений фігурною цегляною кладкою з елементами неоросійського стилю. Семінарія складалася з 4-х класів. Першим директором і законовчителем школи 1903-05 з наданням йому сану протоієрея був Липківський Василь Костянтинович (1864-1937) —церковний діяч, з 1905 — настоятель Покровської церкви на Солом’янці; митрополит УАПЦ (1921-27). Підібрав педагогічний персонал переважно з свідомих українців, що викликало невдовзі незадоволення офіційних кіл і розформування вчительського колективу. Серед них — поет О. Коваленко (1880-1927); педагог, журналіст і видавець Г. Шерстюк (1882-1911); педагог, громадський діяч, товариш міністра освіти (листопад 1918) Ю. Щириця (? - 1919, розстріляний більшовиками). З часу заснування церковно-учительської школи у ній працював учителем співу Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) — композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, священик. У цей період удосконалював свій музичний фах, відвідуючи заняття в Київському музичному училищі та Музичній школі М. Лисенка. Композитор керував хором церковно-учительської школи і Лук'янівського народного будинку, створив низку вокальних творів, у т. ч. хор «Заповіт» на сл. Т. Шевченка і «Прометей» на сл. О. Коваленка. У січні 1907 заарештований, згодом висланий з Києва. 1912 прийняв сан священика. Вдруге композитор призначений викладачем Київської церковно-учительської школи у березні 1918. За спогадами сучасників, К. Стеценко був фактично організатором і керівником культурно-освітньої роботи в семінарії, запрошував туди видатних діячів культури — співаків, музикантів, артистів. Викладав у школі до 1919, одночасно був диригентом Першого українського національного хору. З 1918 у семінарії викладав Леонтович Микола Дмитрович (1877-1921) — композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач музичного фольклору. Вів уроки співу, проводив диригентську хорову діяльність. Викладав також хормейстерську майстерність в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, був організатором і комісаром Першої української державної капели. У цей період композитор здійснив аранжування багатьох народних українських пісень, створив ряд оригінальних композицій на вірші українських поетів, почав писати оперу «На русалчин Великдень», а також підготував підручник нотної грамоти для шкіл. Викладав у школі до жовтня 1919. Працюючи в учительській семінарії, К. Стеценко і М. Леонтович жили на квартирах у лівому крилі будинку цього навчального закладу. 1917-21 в школі навчався Міньківський Олександр Захарович (1900-79) — хоровий диригент, педагог, народний артист СРСР (з 1960). Його вчителями були К. Стеценко і М. Леонтович. Пізніше у будинку діяли учительська семінарія ім. Б. Грінченка, після громадянської війни — недільна школа ім. Б. Грінченка, педкурси. У повоєнні роки в будинку містилися сільськогосподарська школа з підготовки голів колгоспів, з 1956 — Вища партійна школа при ЦК КПУ. 1965-68 здійснено реконструкцію із значним переплануванням, заміною дерев'яних перекриттів на залізобетонні, надбудовою аттикоподібного поверху над частиною об'єму. З кінця 1980-х рр. тут містилася середня школа № 70. 1992-96 частину приміщень займав Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ. З 1997 будинок належить Українській академії державного управління при Президенті України. 1964 на фасаді встановлено гранітну меморіальну дошку на пошанування М. Леонтовича (арх. В. Шевченко).

Будинок школи-притулку 1902, в якому проживали діти з фашистських концтаборів Пугачова, 3 Триповерховий (третій поверх і прибудову споруджено у 1980-х рр.), цегляний, Г-подібний у плані. Споруджений коштом цукрозаводчика Н. Терещенка на ділянці, наданій безкоштовно містом під школу-притулок для глухонімих хлопчиків Київського відділу піклування про глухонімих. Автор проекту — цивільний інж. В. Безсмертний. Після 1917 тут містився дитячий будинок для глухонімих. Під час окупації міста гітлерівці використовували будинок під стайні. Після визволення Києва тут містився санітарний госпіталь, з 9 травня 1945 до 1962 — дитячий будинок № 13. Першими тут знайшли притулок 285 малолітніх в'язнів, яких визволила Радянська армія з концтаборів Освенцім, Майданек, № 300, де багатьох з них використовували як донорів для солдатів Німеччини. У дитячому будинку були й діти, батьки яких загинули під час війни. Всього 987 вихованців. З 1962 тут — службові приміщення обласної клінічної лікарні. 1989 дві кімнати на першому поверсі відведено під музей «Дитинство, обпалене війною». 1989 на фасаді будинку в пам'ять про дитячий будинок № 13 встановлено меморіальну дошку з сірого граніту (арх. В. Приходько).